Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Ми цілу дорогу були як очманілі. Я неспроможний був навіть червового туза розпізнати. Аж раптом зовсім несподівано наказ: усім негайно з вагонів. Ми навіть у карти не дограли. Якийсь капрал, я вже не пам’ятаю його ім’я, горлав на своїх людей, щоб вони заспівали: «Und die Serben müssen sehen, daß wir Öesterreicher Sieger, Sieger sind»[352].
Але хтось так садонув його під зад ногою, що він аж покотився по рейках. Раптом знову команда: «гвинтівки в піраміди». Потяг моментально повернув і порожняком поїхав назад. Та в цьому гармидері, як це звичайно буває, він відвіз з собою наші харчі, видані нам на два дні. А тут близенько — ну як звідси ген до тамтих дерев, уже почала рватися шрапнель. З другого кінця під’їхав командир батальйону і скликав усіх офіцерів на нараду, а потім прибіг блідий, як смерть, обер-лейтенант Мацек — чех до самих кісток, хоч і розмовляв лише по-німецьки — та й каже, що далі їхати не можна, бо залізнична колія висаджена в повітря, серби вночі перебралися через ріку і зараз підходять з лівого флангу. Але це ще далеко від нас. Ми, буцімто, дістанемо підмогу і розтрощимо їх вщент. Але коли дійде до чогось такого, щоб ніхто, боронь Боже, не здавався в полон, бо серби полоненим відрізають вуха, носи, виколюють очі, а на те, що поблизу рветься шрапнель, не треба звертати уваги — це, мовляв, пристрілюється наша артилерія. Раптом десь за горою обізвалося — та-та-та-та-та-та-та. А це, каже, пристрілюються наші кулемети. Потім з лівого боку загуркотіла канонада — таке ми почули вперше і попадали на животи. Над нами перелетіло кілька гранат, які запалили вокзал, з правого боку над головами засвистіли кулі, а вдалині було чути залпи і кулеметне тріскотання. Обер-лейтенант Мацек наказав розібрати піраміди й наладувати гвинтівки. До нього підійшов черговий і повідомив, що це неможливо, бо в нас із собою нема жодної зброї. Адже панові обер-лейтенанту відомо, що ми повинні були дістати її аж на дальшому етапі перед позиціями. Поїзд із амуніцією їхав попереду нас і дуже можливо, що він потрапив до рук сербів. Обер-лейтенант Мацек стояв з хвилину як задеревілий, а потім наказав: «Bajonett auf!», сам не знаючи для чого; мабуть, просто з розпачу, аби хоч щось діялося. Так ми стояли досить довго, у бойовій готовності, потім знову поповзли по шпалах, бо з’явився якийсь літак і унтери заверещали: «Alles decken, decken»[353]. Згодом виявилось, що то був наш літак і його наша артилерія помилково підстрелила. Ми знову підвелися, а наказу нема й нема, отож стоїмо собі «вільно», раптом дивимось — жене до нас якийсь кавалерист і ще здалеку гукає: «Wo ist Batalionskommando?»[354] Командир батальйону виїхав йому назустріч. Кавалерист тицьнув йому в руки якийсь папір і знову погнав праворуч. А командир батальйону, як дочитав той папір, то враз наче з’їхав з глузду. Вихопив шаблю і попер просто на нас: «Alles zurück, alles zurück! Direktion Mulde, einzeln abfallen!»[355] А тут і почалося!
З усіх боків, немовби чекаючи на це, по нас відкрили пальбу. Зліва від колії було кукурудзяне поле, ось на ньому і закрутилася завірюха. Ми повзли навкарачки у видолинок, наплічники покидали на тих проклятих шпалах. Обер-лейтенант Мацек дістав кулю в голову, не встиг навіть і писнути. Поки добігли до улоговини, багато наших було вбито або поранено. Ми їх там залишили, а самі бігли аж до вечора. А навкруги все розорене, неначе виметене. Це наші вояки ще до нашої появи так постаралися. Єдине, що ми побачили, це розграбований обоз. Нарешті ми прибігли на станцію, де дістали новий наказ: сідати по вагонах і їхати назад до штабу. Але цього ми вже не могли виконати, бо увесь штаб напередодні потрапив у полон. Про це ми довідалися ще вранці. І залишилися ми, як ті сироти, ніхто про нас нічого й знати не хотів. Отже, прилучили нас до 73-го полку, щоб зручніше було відступати. На це ми погодилися з великою радістю. Але спершу нам довелося марширувати майже цілий день, аж поки наздогнали той 73-й полк. Потім...
Та Ходоунського вже ніхто не слухав, бо Швейк з Ванєком грали в «довгий мар’яж», кухар-окультист з офіцерської кухні писав докладного листа своїй жінці, яка за його відсутності почала видавати новий теософський часопис. Балоун дрімав на лавці, і телефоністові Ходоунському не лишилося нічого іншого, як тільки повторювати: «Так, цього я не забуду...»
Він підвівся і пішов асистувати картярам.
— Ти мені хоч би люльку запалив, — сказав Швейк дружньо до Ходоунського, — коли вже вирішив підглядати в чужі карти. «Довгий мар’яж» куди важливіша річ, ніж ця війна і та ваша ідіотська пригода на сербському кордоні. Ну й пальнув я дурницю, хоч сам собі по морді дай. І чого було не почекати ще хвильку з тим королем, а тепер витяг би валета. Ну й дурень же я!
Кухар-окультист тим часом закінчив свого листа і перечитував його, явно вдоволений, як він гарно його склав, спритно обійшовши військову цензуру.
«Дорога жінко!
Коли одержиш ці рядки, я буду вже кілька днів у потязі, бо ми від’їжджаємо на фронт. Це мене не дуже тішить, бо в вагоні мусиш сидіти склавши руки. Яка кому з мене користь, коли в нашій офіцерській кухні не вариться, а їжу ми дістаємо на станціях.
Я так радо був би приготував для наших панів офіцерів під час переїзду через Угорщину сеґединський ґуляш, але нічого не вдієш. Можливо, коли приїдемо вже до Галичини, я буду мати нагоду приготувати справжню галицьку «шулю» — тушену гуску, начинену кашею або рисом. Повір, люба Геленко, я докладаю всіх сил і уміння, щоб нашим панам офіцерам, які так трудяться і мають стільки турбот, вичаклувати щось приємне.
Мене з полку перевели до маршового батальйону. Я цьому дуже радий, бо завжди мріяв хай хоч зі скромних припасів, але зробити нашу фронтову офіцерську
