Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

нього була якась ґуляста голова, і наш фельдфебель завжди казав, що за двадцять років він перебачив багато гулястих вояцьких голів, але така навіть уві сні не могла йому привидітись. «Слухайте, Штендлер, — завжди казав фельдфебель. — Якби цього року не було маневрів, то ця ваша ґуляста голова навіть і для армії була б непридатна, але тепер, коли ми перейдемо в околиці, де не буде кращого орієнтиру, то по вашій шишці, принаймні, зможе пристрілюватися артилерія». Ну, й поварив же він з бідолахи воду! Іноді на марші посилав його на п’ятсот кроків уперед, а потім командував: «Напрям — гуляста голова!». Взагалі тому панові Штендлеру і як приватному детективу страшенно не щастило. Бувало, частенько у кантині розповідав нам, які йому часом траплялися заморочливі справи. Прибігає, скажімо, до нього ошелешений клієнт і доручає вислідити, чи його дружина з кимось там не знюхалась. А якщо вже знюхалась, то з ким знюхалася, де і як знюхалася. Або навпаки, якась там ревнива бабера захотіла вислідити, з ким її чоловік тягається, щоб мати підстави зчинити йому дома ще більший, ніж звичайно, шкандаль. Той Штендлер був людиною культурною, про порушення подружньої вірності говорив тільки вишуканими словами і завжди мало не плакав, коли розповідав нам, як клієнти вимагали від нього, щоб він зловив «її» або «його» на гарячому. Хтось інший, може б, і радів, накривши таку парочку in flagranti[360], і витріщав би очі на таке видовисько, але пан Штендлер, за його словами, ходив потім сам як пришиблений. Він завжди говорив у дуже вишуканому тоні, що не міг уже й дивитися на ту свинську розпусту, а нам, бувало, від тих його розповідей про всякі пози, в яких він не раз застукував парочки, аж слина з губи текла, як тому псові, коли повз нього несуть варену шинку. Коли нас, траплялося, позбавляли права на вихід з казарми, він нам усе те дуже витончено змальовував. «В такому самому становищі, — каже, — бачив я ту і ту панійку з тим і тим добродієм...» І адреси нам давав. Але при тому ніколи його не покидав смуток. «Скільки я, — скаржився він, — діставав, бувало, по пиці від обох партнерів, але не це мене гризло, а те, що я брав хабарі. Одного такого хабаря я не забуду й до смерті. Він голий, вона гола.

Було це в готелі, ідіоти навіть дверей не замкнули. На дивані не вмістилися, бо обоє були нівроку тілисті, то й кохалися на килимі, як кошенята. А килим такий затоптаний, запорошений і увесь в недопалках. Тільки я в двері — попав у саму патоку, — обоє зірвалися, він став напроти мене, тримаючи руку, як фіговий листок. А вона обернулася спиною, і я побачив, що в неї на шкірі відбився візерунок килима, а до хребта прилип недопалок. «Пробачте, — кажу, — пане Земку, я приватний детектив Штендлер з контори Ходоунського, і мій службовий обов’язок зловити вас in flagranti, на підставі прохання вашої дружини. Ця пані, з якою ви тут маєте недозволені зносини, — пані Ґротова». Я ніколи в житті не бачив такого спокійного громадянина. «Дозвольте, — сказав він, наче нічого й не сталося, — я одягнуся. Тут винна лише моя дружина. Вона безпідставними ревнощами штовхає мене на недозволені стосунки, ображаючи мене як чоловіка безпідставними підозрами, плітками і низьким недовір’ям. Звичайно, якщо немає жодного сумніву, що цю ганьбу неможливо затаїти... Де ж мої підштанки?» — запитав він спокійно. — «На ліжку». — Натягаючи кальсони, він пояснював далі: «Оскільки ганьби решетом не закрити, тоді лишається одне: розлучення. Але цим плями не змиєш. Взагалі розлучення — справа дуже серйозна, — казав він, одягаючись. — Найкраще, коли дружина озброїться терпінням і не дасть приводу для загального обурення. А врешті, робіть як хочете, я вас тут залишаю з вельможною панею сам на сам». Пані Ґротова за той час забралася в ліжко, а пан Земек потис мені руку і вийшов. Я вже добре не пам’ятаю, що нам далі оповідав пан Штендлер. Але він ту паню, що лежала в ліжку, дуже інтелігентно переконував, що подружнє життя не завжди веде просто до брами щастя і обопільний обов’язок подружжя — приборкати хіть, очистити й одушевити свою плоть. «При цьому, — розповідав пан Штендлер, — я поволі почав роздягатися, а коли вже був роздягнений, то зовсім очманів і зробився, як дикий олень під час гону. І тут до кімнати ввійшов мій добрий знайомий Стах, теж приватний детектив, з підприємства нашого конкурента, пана Шторна, куди, своєю чергою, звернувся пан Ґрот у справі своєї дружини, яка нібито теж із кимось плутається. Цей Стах тільки промовив: «Ага, пан Штендлер in flagranti з панею Ґротовою. Вітаю!» — тихо зачинив за собою двері і вийшов. «Тепер уже все одно, — сказала пані Ґротова, — нема чого так квапитися з одяганням, та й біля мене місця досить». «Мені, вельможна пані, справді йдеться про місце», — відповів я, сам не розуміючи, що говорю. Пам’ятаю лише, що розводився про те, що коли між чоловіком і жінкою завелися чвари, це позначається і на вихованні дітей». Далі він розповів нам, як швидко одягся, як дременув і як вирішив зараз же розповісти про все своєму шефові, пану Ходоунському. Але спочатку зайшов підкріпитися, та коли повернувся до своєї контори, по ньому вже віддзвонили. Там уже встиг побувати Стах, який з наказу свого шефа дав панові Ходоунському по колінах звісткою, якого, мовляв, той має агента в своїй приватній детективній конторі. А Ходоунський нічого кращого не придумав, як швиденько послати за дружиною пана Штендлера, хай вона розправиться з ним сама, як належить поквитатися з чоловіком, якого послали для виконання службових доручень, а співробітник з контори конкурента переловлює його in flagranti. «З того часу, — завжди казав пан Штендлер, коли згадував цю історію, — моя голова стала ще ґулястіша».

— То граємо у п’ять-десять?

Потяг зупинився на станції Мошон. Уже смеркалося, і з вагонів нікого не випустили.

Коли рушили, з одного вагона пролунав гучний спів, мовби співак прагнув заглушити своїм ревом гуркіт коліс. Якийсь вояк з Кашперських гір у побожному настрої не своїм голосом оспівував тиху ніч, яка спадала на угорські степи:

Gute Nacht, gute Nacht!

Allen Müden sei’s gebracht.

Neigt der Tag stille