Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
І телефон знову почав ловити тремтіння нервового життя, бо давня гармонія спокою в таборі була порушена. Саме в цей час надпоручник Дукат вивчав у своїй кімнаті шифри, доручені йому в штабі із вказівками, як їх розв’язувати, і водночас вивчав секретний шифрований наказ про напрямок, у якому маршовий батальйон мусив просуватися до галицьких кордонів (перший етап).
7217-1238-457-2121-35 = Мошон 8922-375-7282 = Раб[345]
4432-1238-7217-35-8922-35 = Комарно
7282-9299-310-375-7881-298-475-7979 = Будапешт.
Розшифровуючи ці цифри, надпоручник Лукаш зітхнув: «Der Teufel soll das buserieren»[346].
Частина третя: Славна прочуханка
ЧЕРЕЗ УГОРЩИНУ
Нарешті всі дочекалися тієї хвилини, коли їх напхали у вагони з розрахунку 42 чоловіки або 8 коней. Коням, звичайно, було зручніше їхати, ніж воякам, бо вони могли спати навстоячки, але, зрештою, це не мало жодного значення. Військовий ешелон знову віз у Галичину нову партію людей, зігнаних на забій.
Однак цим створінням усе ж трохи відлягло від серця. Потяг рушив, а це вже було щось певне, бо до цього часу усі жили в напруженому очікуванні, в страху, чи поїдуть вони завтра, чи позавтра, а може, ще й сьогодні. Деякі почувалися, як засуджені на смерть, що в страшному перестраху чекають на ката. Але кат з’явився, і їх огортає спокій: за мить — усьому кінець.
Мабуть, тому один вояк верещав з вагона як божевільний: «їдемо, їдемо!»
Фельдфебель-рахівник Ванєк, безумовно, мав рацію, коли казав Швейкові, що нема чого поспішати.
Поки настала хвилина лізти в вагони, минуло декілька днів. І увесь час безнастанно торочилося про консерви, але досвідчений Ванєк заявив, що це тільки людська фантазія. Які там консерви?! Ще так-сяк польова служба Божа — будь ласка, бо й з попередньою маршовою ротою саме так було. Коли є консерви, польова служба Божа відпадає. В іншому випадку вона є відшкодуванням за консерви.
І справді, замість ґуляшевих консервів з’явився старший фельдкурат Ібль і забив три мухи одним ударом. Відправив польову службу Божу зразу для трьох маршбатальйонів, благословивши два з них у дорогу до Сербії, а один до — Росії.
При цьому він виголосив дуже патріотичну схвильовану промову, матеріали для котрої, як було видно, брав з військових календарів. Промова так схвилювала всіх, що дорогою на Моціон Швейк, згадуючи про неї, сказав фельдфебелеві Ванєку, який їхав з ним в одному вагоні, де розташувалася імпровізована канцелярія:
— Що не кажи, а це насправді було потужно. Як він розпинався: «Коли день схилятиметься надвечір і сонце зі своїми золотими променями зайде за гори, на бойовищі чутимуться останні подихи вмираючих, іржання коней, стогін поранених, плач і голосіння населення, в якого над головою горітимуть стріхи». Я страх люблю, коли люди стають ідіотами в квадраті.
Ванєк кивнув на знак згоди головою:
— Це була насправді, кат його бери, зворушлива історія.
— Гарна і з біса повчальна, — сказав Швейк. — Я все дуже добре запам’ятав і, коли повернуся з війни, розповідатиму про це «Під келихом». Пан фельдкурат, викладаючи нам усе це, так розчепірив свої дриґульки, аж я злякався — ще, чого доброго, посковзнеться і гепнеться на польовий вівтар. Адже міг би розбити собі макітру об дароносицю. Він навів нам чудовий приклад з історії нашої армії, коли в ній ще служив Радецький, і так гарно зумів поєднати з вечірньою загравою вогонь палаючих стодол на полі бою, наче бачив усе це на власні очі.
Того самого дня старший фельдкурат Ібль уже був у Відні і розповідав там іншому маршбатальйонові цю зворушливу історію, про яку згадував Швейк і яка йому так сподобалася, що він назвав її «ідіотизмом у квадраті».
— Дорогі вояки, — проголошував старший фельдкурат Ібль. — Уявіть собі, що зараз сорок восьмий рік, і щойно переможно скінчився бій під Кустоццою[347]. Після десятигодинного завзятого бою італійський король Альберт змушений був залишити бойовище нашому батькові воїнства, маршалові Радецькому, який на вісімдесят четвертому році свого життя здобув таку блискучу перемогу.
І ось, дорогі вояки. На вершині перед здобутою Кустоццою старий полководець зупиняє свого коня. Навколо нього його вірні генерали. Урочистість моменту проймає всіх, бо недалечко від маршала, мої кохані, всі побачили вояка, який боровся зі смертю. Поранений прапороносець Герт із пошматованим на полі слави тілом відчув на собі погляд фельдмаршала Радецького. Бравий прапороносець холонучими пальцями правої руки у спазматичному захопленні стискав золоту медаль. Під поглядом шляхетного маршала серце його забилося з новою силою, а знеможене тіло запалилося життям. З надлюдським зусиллям умираючий спробував підповзти до свого фельдмаршала.
«Не утруднюй себе, мій доблесний вояче», — вигукнув фельдмаршал і, злізши з коня, хотів подати йому руку.
«Гай-гай, пане фельдмаршале, — зітхнув умираючий воїн, — мені перебило обидві руки, але прошу тільки одне: скажіть мені щиру правду: ми виграли цю битву?»
«О, ще й як, любий мій брате, — лагідно мовив фельдмаршал. — Як шкода, що твоя радість затьмарена пораненням.
«Звичайно, високодостойний пане, прийшла моя остання година», — кволим голосом проказав вояк, приємно усміхаючись.
«Тебе мучить спрага?» — запитав Радецький.
«День був задушливий, пане фельдмаршале, спека понад тридцять градусів».
Тоді Радецький взяв у одного з своїх ад’ютантів польову флягу і підніс її вмираючому. Той довгим ковтком втамував свою спрагу.
«Хай Бог відплатить вам сторицею», — вигукнув вояк, намагаючись поцілувати руку свого полководця.
«Ти давно служиш?» — запитав фельдмаршал.
«Понад сорок років, пане фельдмаршале. Під Асперном[348] я
