Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Коли Швейк прочитав це фельдфебелю, Ванєк урочисто заявив, що такі телефонограми кидають у сортир.

— Це вигадав якийсь ідіот у штабі армії і пускає по всіх дивізіях, бригадах і полках.

Швейк прийняв потім ще одну телефонограму, але її дуже швидко диктували, тому він зловив з неї у свою записну книжку лише щось подібне до шифру:

«In der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden»[344].

— Це все зайві речі, — сказав Ванєк, коли Швейк дивом дивувався з написаного і тричі підряд голосно перечитував. — Справжня нісенітниця, хоч чорт їх маму знає — це може бути шифрована телефонограма, але в нас у канцелярії не подбали про шифрувальників, тому це також можна викинути.

— Я теж так думав, — сказав Швейк, — бо коли б я сповістив пана обер-лейтенанта, що він повинен in der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden, то він міг би образитись. Трапляються ж часом такі недоторканні, аж страх бере, — продовжував Швейк, знову потопаючи у спогадах. — Якось їхав я трамваєм з Височан до Праги, і в Лібні підсів до нас один пан, на прізвище Новотний. Я його впізнав одразу, підійшов до нього на площадку і пустився в розмову, ми, мовляв, обидва з Дражова. Але він на мене як розприндився, як почав кричати, щоб я його залишив у спокої, бо він мене, каже, й у вічі ніколи не бачив. Я йому став пояснювати, хай пригадає, як я, ще малим хлопцем, ходив до нього з матір’ю, її звали Антонія, а мого тата Прокіп, і він був економом. Але той дивак уперся, мовляв, що знати мене не знає і бачити мене не бачив. Тоді я почав йому наводити різні деталі, що в Дражові було два Новотні, один — Тонда, другий — Йозеф, а він, мабуть, і буде той Йозеф, про якого мені писали з Дражова, буцімто він підстрелив свою жінку, бо та йому докоряла за пиятику. Але тут пан замахнувся, а я відхилився, і він з розгону тр-рах прямо в шибку на передній площадці. Так скалки й посипались. Нас, звичайно, висадили й відвели, а в комісаріаті з’ясувалося, що він тому був такий недоторканний, бо взагалі його звали не Йозеф Новотний, а Едуард Доубрава і походив він з Монтґомері в Америці, а сюди приїхав відвідати родичів усього свого роду. Всякому своє рило миле!

Раптом якийсь захриплий голос з кулеметного підрозділу знову запитав, чи не чути, коли їдуть. Вранці, говорив, буде нарада у пана полковника.

У дверях з’явився зблідлий кадет Біґлер, найбільший бевзь у роті, бо в охотницькій школі пнувся зі шкіри, щоб тільки блиснути своїми знаннями. Кивнув Ванєкові, аби той вийшов за ним у коридор, і завів з ним довгу розмову.

Ванєк повернувся, зневажливо посміхаючись.

— Ну й шматок воляки! — сказав Швейкові. — Наділив же Господь нашу маршову екземплярами. Він теж був на нараді, а коли розходились, пан обер-лейтенант розпорядився, щоб усі чотові дуже ретельно перевірили гвинтівки. То він прийшов порадитися, чи давати наказ прив’язати Жлабка, бо той вичистив гвинтівку гасом. — Ванєк розхвилювався: — Приходить питати мене про такі ідіотські речі, ніби не знає, що їдемо на фронт. Пан обер-лейтенант вчора зразу зметикував і скочив до голови по розум, коли наказав відв’язати свого денщика. То я й цьому шмаркачу сказав, аби добре подумав, чи варто йому зараз по-звірячому поводитися з людьми.

— От добре, що нагадали про цього денщика, — сказав Швейк, — ви ще не знайшли випадково когось іншого для пана обер-лейтенанта?

— Не губіть останньої клепки, — відповів Ванєк. — На все досить часу. А втім, я думаю, що пан обер-лейтенант звикне до Балоуна. Той у нього час від час щось зжиратиме, та коли ми потрапимо на фронт, йому буде не до Балоуна. Якщо скажу, що Балоун лишився, то він нічого й не зробить. Це моя турбота, і пан обер-лейтенант не повинен пхати свого носа до чужого проса.

Ванєк ліг на тапчан і сказав:

— Швейку, розкажіть мені якийсь анекдот з військового життя.

— Чому б ні! — відповів Швейк, — Але боюсь, хтось знову зателенькає.

— То виключіть телефон: роз’єднайте провід або зніміть трубку.

— Добре, — сказав Швейк, знімаючи трубку, — я вам розповім щось таке, що якраз підходить до нашої ситуації. Тільки тоді була не справжня війна, а маневри, але метушня була така сама, як сьогодні, бо ніхто не знав, коли рушимо з казарм у похід. Зі мною служив один з Поржіць, на прізвище Шіц. Добра людина, але надто побожний і страхополох. Він уявляв собі, що маневри — це щось страхітливе, і люди під час них гинуть від спраги, а санітари збирають їх під час маршу, як здохлятину. Тому він пив про запас, і, коли ми вибралися з казарм на маневри і підійшли під Мнішек, він і каже: «Я, хлопці, не витримаю, мене може врятувати хіба сам Господь Бог». Потім ми прийшли під Горжовіце. Там у нас був дводенний відпочинок, бо трапилася якась помилка: ми так швидко просувалися вперед, що з іншими полками, які йшли з нами з флангів, ледве не захопили в полон увесь ворожий штаб. А це була б ганьба, бо наш армійський корпус мав просрати, а ворожий — виграти, бо в них там крутилося якесь зачучвірене ерц-герц-княженя. То отой Шіц викинув такий номер: коли ми вже стали табором, він пішов собі дещо купити у якесь село за Горжовіцами. Повертався до табору вже проти полудня, було дуже гаряче, і він добряче впрів. Іде він, іде, коли бачить при дорозі стовп, а на стовпі скринька, а в скриньці під склом маленька фігурка святого Яна з Непомук. Помолився він перед святим Яном та й каже: «Спарився, либонь? Якби тобі бодай хоч хильнути трохи, а то цілісінький день смажишся на сонці і тільки прієш та прієш». Струснув перед ним жовнірською фляжкою, ковтнув з неї та й каже: «Я тобі теж залишив ковток, святий Яне Непомуцький». Але зараз