Заміж у покарання - Марія Акулова
– Мені шкода тих, кого ти на секс розвів. Ми тільки цілувалися з тобою, але, порівнявши, я зрозуміла, що…
Піднімаю руку і качаю у повітрі. "Соу-соу" – не те слово. Тепер я впевнена, що по-справжньому його не хотіла. Дозволяла лише. Навіщо? Бо дурною була.
– Думаєш, я б тебе не трахнув, якщо реально хотів?
Кривлюсь. Звісно, не трахнув би. І звісно, хотів.
Звучить жалюгідно. Не зачіпає.
Мене взагалі важко зачепити. Я щоночі слухаю, яка бажана і як зі мною добре... І в мені добре...
Спогади дуже невчасно накочують гарячою хвилею. Стискаю коліна і кашляю.
Митя раз по раз скошує погляд, але збунтуватися не ризикує. Везе чітко за маршрутом.
– Чия машина? – Після паузи в нашій суперечці питаю те, що дійсно цікаво.
Він смикає плечима. Може, навіть пошкодував, що ляпнув так багато зайвого. Він не лиходій, просто нікчема.
– Знайомого. Підмінити попросив. А я, як ти знаєш, від роботи ніколи не ухилявся.
Можу вдарити у відповідь чимось таким же болісним, як він намагався вдарити по мені. Сказати, що скільки б не працював – до Айдара не дотягнеться, але стримуюсь, бо потім себе докорятиму.
– Чому університет покинула? – Не дочекавшись продовження теми, Митя питає сам. Але я знову мовчу. Намагаюся розібратися, чим готова з ним поділитись. Якщо чесно – нічим. Я навіть чи дивиться він мої історії перестала перевіряти.
– Вирішила, що так мені буде краще.
– Ти вирішила чи чоловік? – Зависаю на пару секунд, свердлячи скроню колишнього недобрим поглядом.
– Не чіпай мого чоловіка, будь ласка. І поворот не пропусти.
– Зіпсував він тебе. Добра була, а це що?
Знову мовчу.
Телефон вібрує, перевертаю його та дивлюся на екран. Айдар пише, що буде після восьмої. Чудово.
Відповідаю: "ок, кохаю тебе".
– А так заміж не хотіла... У коханні мені зізнавалася... Наярювала кожен божий день...
Слухати тоскно. Згадувати той час – також.
Піднімаю очі і без особливих сумнівів погрожую:
– Я можу на вас обох поскаржитися. І на тебе, і на Олега. Ви порушуєте правила компанії. Ти можеш їхати просто мовчки?
Звичайно ж, ні на кого скаржитися я не буду, але й слухати Митю немає сил. Він стискає кермо. Щелепи теж.
– Ти в нього в рот береш, а він тебе життя вчить?
– Мить... Заткнися, благаю… – Прошу, навіть не імітуючи втому. Реально втомив. Відвертаюсь до вікна. Я впевнена, що більшість оточуючих людей саме такими наші з Айдаром стосунки й бачать. Ну чим ще могла зацікавити такого чоловіка звичайне дівчисько?
Але ж я знаю, що є для нього більшим, ніж просто постільною грілкою.
Погроза працює. Ми доїжджаємо до нашого з Айдаром будинку в тиші. Я втомилася, хочу опинитися подалі від цієї машини. Митя ж, здається, весь цей час крутить у голові промову.
Автомобіль гальмує, я беруся за ручку і одразу чую клацання дверей. Тягну на себе – двері не відчиняються. Прекрасно…
– Випусти, будь ласка…
Упевнена, моя ввічливість його бісить. Він хотів би моїх емоцій, а їх немає.
Хлопець повертається у кріслі, дивиться на мене. Довго мовчить.
– Якщо чесно, ти дуже гарна…
– Дякую, я знаю. Двері відчини.
Знову киваю на неї. А у Миті очі поблискують.
– Ображаєшся на мене досі?
Нестримано видихаю і закочую очі.
– Двері відчини, га? Чи мені чоловікові зателефонувати? Ти хочеш, щоб твого Олега на кожному посту гальмували? Я не розумію... – Несу нісенітниця, звичайно. Айдар не обіцяв мені нічого такого. Увечері буде соромно перед ним, але зараз хочу досягти свого.
– Бач, ти яка…
– То так чи ні? Дзвонити?
Стислі щелепи та звужені очі на мене не діють. Я не пасую. Правда і дзвонити ой як не хочу. Айдару є, чим займатися.
Але, слава Аллаху, і не доводиться. Митя тисне на кнопку розблокування.
Я весь цей час робила із себе залізну леді, але насправді з полегшенням тягну ручку і розумію, що цього разу працює.
– Заграєшся ти в сучку, Джемілєва. Звикнеш. А йому набриднеш швидко і нахуй пошле. Нащо ти йому? Нав'язана… – Митя випльовує. І ось на останньому безглуздому слові нарешті потрапляє по дуже болісному.
Виштовхую себе з машини.
Варто було б піти, грюкнувши дверима, але я нахиляюся і вимовляю:
– Я – Салманова, придурок. А ти… Лікуй кусай. Ніколи мене не заслуговував.
Грюкаю так, що аж самій боляче. Психований Митя стартує з місця, а я відмикаю хвіртку тремтячими пальцями.
