Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 33

Айдар

Не дарма кажуть, що до хорошого звикаєш швидко. Я у хороше – по вуха. Та ще й звик.

Самому смішно, наскільки недоречні ці роздуми о третій ночі під будинком, коли обіцяв дружині приїхати після восьмої, але твоє «після восьми» затяглося.

Втім, до цього я обіцяв дружині, що на вихідні поїдете трахатися за містом. Врешті у неї ні спа, ні трахатися, ні чоловіка поруч.

Темний-темний будинок та самотність.

Я виходжу з машини і неквапливо рухаюся доріжкою до вхідних дверей.

Куди вже поспішати, правильно?

Рубить пекельно, але я тримаюся. Завтра на першу половину дня жоден пиздець не намічений, тож я планую відіспатися. Звичайно, ефективніше було б витратити час на роботу, але голова не варить. На жаль, все має межу. І я теж.

Цікаво навіть, коли почне зривати дах. Тому що завал – це одне. З перфекціонізмом і жагою завжди і все робити по красі я живу тридцять з хріном років. Спрацювалися. А от тиск, що посилюється навіть не з кожним днем, а від години до години – це вже інші брязкальця.

Поки що психічної гнучкості та загартованої роками стресостійкості мені вистачає. Знаю, що за яйця так просто мене не взяти. Але чи знайдуть як – побачимо…

Взагалі подивимося, як буде. Хуй я витрачатиму час відпочинку на спроби з'ясувати, як можна мене притиснути за "праву справу".

Я всього лиш взявся розкручувати одну озг, у яку входять усі потрошку. Контрабандисти, поліцейські, митники, міські чиновники, центр, прокурори теж, але вереску стільки, ніби тирю гроші у хворих на рак дітей і витрачаю їх собі на пам'ятники. Хоча гаразд, похуй. Забули хоча б на якийсь час.

У домі тихо, пусто, але добре. Знімаю верхній одяг, черевики і проходжу до вітальні.

Клацаю вмикачем, обводжу кімнату поглядом. Айка кілька разів засинала тут на дивані, не дочекавшись мого приїзду. Мені було приємно, але шкода її до злого. Тому ми домовилися, що робити так більше не буде.

Але я все одно насамперед дивлюся на диван. Її там немає. Зітхаю.

Щоб побачити – достатньо піднятися до спальні, але зараз здається, що це надто далеко й довго.

Стіл сервірований на одного. Хлібний кошик та кілька красивих тарілок накриті серветками. Це щоб не обвітрилося, я вже питав.

Підходжу і з кожної смикаю.

Звичайно, все вже охололо, але слинки аж течуть.

Печеня. Салат якийсь. Сири, ковбаси...

Здуріти.

Накладаю, грію, сідаю вечеряти.

Айлін все робить ідеально красиво.

Якщо вечеря – заковтую разом із пальцями, якщо береться за мій гардероб – ранковий ритуал зводиться до того, що просто змикаю вішак, на якому все вже зібрано комплектами та відпрасовано. Підгодовує чимось мої пальми. Вони ростуть як не в собі.

Я дуже вдячний дружині за турботу. Я не просив про це, але звик швидко. Присів знатно. В'язну і не опираюсь.

Дашка мені не готувала. Особливо доглядати за потрібне не вважала. Та й, якщо говорити чесно, ми вдвох не вважали. Зовсім іншими були. Вона була зовсім іншою. Не поганою та не хорошою. Але не моєю, як виявилося. І не тому, що не хазяйновита. Просто я ніколи не боявся її втратити. Нам по-приколу було розходитися кожного разу остаточно. Потім спрагло миритись і знову у скандали.

З Айлін це все лякає. Не хочеться. Не потрібно. Від думок, що побачу в її очах сльози – мурашки бігають. Погано одразу. Думаю: не впорався, сука. Може я просто старшим став, порозумнішав, може драму вдома добирати давно не потрібно, може цінувати вчуся, але цей шлюб зовсім інший.

Головне моє побоювання виявилося чортівнею. Ставив на те, що різниця у віці та світовідчутті провокуватиме підземні поштовхи, здатні викликати шторм, цунамі, землетруси та знести до херів цей будинок. Насправді ж ми за півроку навіть жодного разу не посварилися.

Зізнатися, що я недооцінив Айлін, не соромно.

Вона виховувалась, щоб стати ідеальною дружиною. Вона і для свого довбойоба такою стала б, пристосувалася, змирилася. Десь ковтнула б, десь у собі стримала. Вона ж Струмочок. Водичка. Скрізь просочиться. Скрізь дасть траві прорости. Квітам розпуститися. Люди багато без чого можуть жити, але без води – ніяк. Я своє джерело знайшло.

Айлін стала ідеальною дружиною для мене. І я хочу вірити, що даю їй не менше, ніж беру.

Хоча це навряд. Навряд, а хотілося б…

Жую повільно та вдумливо. Втомився так, що навіть щелепами працюватимуть ліньки, хоч і смачно до щенячого вереску.

Коли хвалю – Айка червоніє та відмахується, але видно, що їй приємно. Головне не забувати.

Розблоковую телефон і так само ліниво, як жую, гортаю листування. За день набігло дохуя. Повноцінно розбиратися буду завтра, але сьогодні в парочку діалогів все заходжу.

Від Наума багато войсів. Барич – головний у моєму житті любитель попіздіти. Але настрій собі псувати бажання немає, тому не вмикаю.