Заміж у покарання - Марія Акулова

***

Варіант дурної показової сцени я відкидаю одразу. Беру себе в руки. Лейляшу теж. Не замовлятиму я іншу машину. З чого раптом? Завдання у Міті не найскладніше: є два пасажири та дві адреси. Впевнена, впорається.

Напевно, саме на відповідальності за подругу я збираюся швидше, а може, це вплив завжди спокійного Айдара, але, переживши перший шок, я заспокоююся.

Від пропозиції Лейли спочатку завезти мене теж відмовляюсь. До подруги ми їдемо в тиші.

Лейла не хоче виходити з машини без мене, просить скасувати другу точку і піднятися до них із Азаматом, але я не боюся.

Проводжаю її до під'їзду, цілую в щоку, захлопую двері, а потім повертаюся до машини.

Сідаю на заднє туди, де раніше сиділа Лейла.

Дивлюсь на Митю, він стартує.

Усміхається і мовчить. Неспішно виїжджає з двору.

Я не боюся, що дізнається мою адресу. Він міг знати її з першого дня. Ми з Айдаром ні від кого не ховалися. Але це знання нічого йому не дасть. Він не вважає, що за мене варто боротись. Що переді мною є сенс відмолювати гріхи, просити вибачення…

Дивлюся зараз на його профіль, і в голові одне питання: як я могла його кохати. Аллах, за що? Якою ж дурепою була…

– Оце зустріч… На долю схоже, правда?

Митя порушує тишу першим. Усміхається і знову шукає мій погляд у дзеркалі заднього виду, але тепер я вже не реагую. Може здатися дивним, але не хвилююся ні через можливі провокації, ні що повезе кудись не туди. Навіщо? От навіщо? Айдар мене за десять хвилин знайде.

– Чому ти не скинув замовлення? Бачив же ім'я клієнта.

Розмови про долю мене не надихають. Свою я вже зустріла. Почасти завдяки Миті, але його заслуги у цьому немає. Він винний не менше, ніж мої батьки. Їх я не пробачила, йому гріхи відпускати також не збираюся. Спогади про побачене в квартирі досі відгукуються гидливістю, що глибоко забралася під шкіру.

Якби не він – ми з Айдар все одно були б разом. Просто мене йому не віддали б задарма, він сам захотів би зробити своєю. Я впевнена в цьому на сто відсотків. Я не вдячна за наше щастя «далекоглядній» рідні та слабохарактерному Миті. Вони тільки додали союзу присмак гіркоти, якого до кінця не вдається позбутися.

Митя знизує плечима, перемикає швидкість. Я уважніше роздивляюся салон машини. Вона викликає в мені ті самі почуття, що й водій. Справа не у вартості, нехай у Айдара автомобіль і в десять, а то й у п'ятдесят разів дорожчий, але вони просто різні. У мого чоловіка салон доглянутий. Чистий. Автомобіль звучить інакше. Інакше відчувається. А це… Корито. Митькові до пари.

– Бачив. Вирішив, давно не перетиналися, чому ні?

– Я не скучила.

Обрубую, а у відповідь отримую сміх. Нехтуючи правилами дорожнього руху, Митя повертає голову і проїжджається по мені уважним поглядом.

Я думаю про те, що пропозиція Айдара про власний автомобіль не так вже сильно випереджає події. Водійське в мене є. За словами чоловіка, який екзаменував мене не гірше за співробітника ДАІ, водити я дійсно навчилася. Отже, справа в моїй невпевненості, з якою чудово допомагає боротися один «випадковий» таксист.

– Горда така стала… Не підійти, не під'їхати, блін… – Від претензії колишнього починає трусити. У мене дуже багато слів, але відчуваю, що варто тримати у собі. Він вирішить, що кохання не пройшло. А насправді, якщо щось і залишилося – то готовність знищувати. – Прокурорша…

Митя хоче зачепити сильніше. Я ж відвертаюся до вікна і несподівано навіть для себе посміхаюся.

Ну і що в цьому поганого? Прокурорша, так і є.

– Ти його теж динамила чи одразу дала, до речі? – Після кількох мовчазних хвилин Митя запитує тоном, яким ведуться абстрактні розмови про погоду. Я знову дивлюся на нього і хмурюся. Як можна було стати таким мерзенним? Чи він завжди був такий? Я не поспішаю відповідати, а він не вгамовується: – Тому що при бабках, так? Мені голову морочила, а я відразу розумію: вся справа в них, а не в весіллі. Я стільки в житті не натаксую і не налікую, як твій хабарями набирає. Всі знають, що він нікому не відмовляє.

– А ти звідки знаєш? Зв'язки по таксистській лінії? – Слова колишнього сильно зачіпають, тому що ображають Айдара. Я б'ю у відповідь так само відчутно. У Миті стискаються губи, він сердиться. І з цього навіть посміятися можна. Стільки гівна на мене вилив, а образився на невинне запитання.

– Ти б не зневажила... Спалиться – посадять. Залишишся ні з чим. – Я знаю, що це просто балаканина, але все одно холоднішаю. – То ти не відповіла, одразу дала чи ламалася, як зі мною?

– Не твоя справа взагалі… Заткнися.

Обрубую, закипаючи. Наші погляди знову схрещуються у дзеркалі заднього виду. Я краще помру, ніж дам слабину. Та й не відчуваю слабкості. Взагалі ніякої. Якщо й хворіла ним колись, то давно вилікувалась.

Чи він це розуміє – не знаю. Але я не вірю перевазі, якою прозирає погляд хлопця та його усмішка. Зрештою, першим очі відводить він. Стискає кермо, куйовдиться трохи... Далі краще мовчати, але я теж людина, мені теж хочеться спустити отруту: