Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Вовчик натиснув на пульт — і Альбіна перетворилася на пташку. Тільки-но двері відчинилися, випурхнула на волю й чимдуж залопотіла простором, нарешті одержаним у володіння. А двері знову стали незрушними. Вовчик укотре показав свою волю. І те, хто в цьому домі хазяїн. Зараз.

— А тобі личить, — кивнув на сталеві кільця. — Та й мені спокійніше.

— Це точно, — криво посміхнувся Лисиця. — Тобі спокійніше за всіх.

— Мсьє телепат?

— Яка завгодно примха. За ваші гроші.

— Я подумаю, — вицідив Вовчик уже серйозно. — Ходімо.

Богдан покірливо рушив. Правила тут визначала людина з пістолетом. Решті належало їх виконувати. Зараз належав до решти.

Зайшли до «відеонаглядової». Вовчик одразу ж заблокував двері. Вразила «стіна» з моніторів. І по кожному йшло своє кіно. З цих фільмів можна дізнатися, що робиться довкола комплексу, в холі і в кожній кімнаті. Всередині «Капрі» картинка завмерла. На ній — нікого. Зате надворі — людно. Богдан побачив і машини, й куріїв-цабе, й автобус спецпризначенців, і охочих записатися у свідки незвичного видовища, й те, що будівля надійно оточена. І що шансів не нарватися на кулю немає.

Вовчик сів у крісло перед моніторною стіною і поклав на стола пістолет. Підштовхнув стільця. Той заскрипів по ламінату й зупинився.

— Сідай, — кивнув Богданові. — У ногах правди немає… Її взагалі ніде немає.

— Ти скрізь перешукав?

— Гадаєш, дуже розумний?

— Знаю.

— Чи не забагато на себе береш?

— Якраз стільки, скільки можу підняти й понести. Я сильний. І знаю, що правда є.

— І де ж вона? Може, підкажеш?

— Підкажу. Та й сьогодні на мої підказки акційна ціна.

— Це ж чому? — підіграв «повелитель».

— Піймали вбивцю.

— Піймали? — Вовчик голосно засміявся. Богданові знову захотілося затопити. Та згадав про «але». — І це говорить мені людина, життя якої цілковито залежить від мене?

— Від тебе тут залежить мало.

— Не зрозумів? — Веселощі кудись дременули. — Про що це ти торочиш?

— Кажу, що від нас із тобою залежить мало.

— Тоді від кого?

Кивнув угору. Вовчик подивився в бік кивка.

— На Нього натякаєш?

— У тебе є інші варіанти?

— Ні, ну…

— Правда теж там.

— Тільки не вдавай із себе проповідника. Ненавиджу їх. Товчуть завченими фразами те, у що часто й самі не вірять.

— І не збираюся. Подумай сам, чи можна перевиховати сформовану вже людину? В неї на все свої погляди. Ну, хіба що, коли хочеш нажити чергового ворога. Це так само, як і гроші позичати. Невдячна річ.

— Облишмо. Краще розкажи, де я проколовся. Я ж так усе продумав…

— Це точно. Тут ти молодець. Але виказали тебе краплі мастила й обмовка. У бесіді з Гжицьким-молодшим я почув слово «пилососить». І згадав про тебе. Адже в тебе воно теж вирвалося, коли я вперше приїхав до «Капрі».

— Виходить, і тут він мене підставив. От пацюк гидкий!

— Мені він таким не видався.

— Тому що ти його не дуже добре знаєш. На відміну від мене… Як кажуть на сході: «Ти досі мій друг, тому що я мало про тебе знаю».

— Може, й так…

І тут Вовчик раптом просяяв:

— Так то ти зішкрябував промащену землю на парковці?

— Брехати більше не буду. Я.

— От дідько! — вгатив кулаком по столу. — Проколотися на дрібницях. Така гігантська праця пішла димом. Шкода. А так би ніхто нічого…

— У-у, — похитав головою Богдан, а потім знову кивнув угору. — І правда теж там.

— Що ти плетеш? — навіснів Вовчик. — Якби я раніше поміняв сальника і не ляпнув про те «пилососіння», ти б нічого не викопав.

— Свята наївність! — Богдан теж починав закипати. — Та невже ж ти не розумієш? Не це, то інше. Все одно б не залишився без покарання. Навіть якби тебе не вирахували.