Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— А ще які варіанти?

— Я натискаю першим.

— Не ризикнеш. Почують сусіди. Не захочеш цієї метушні… А якщо першим натисну я?

— Ти?! Ой не смішіть мене, людоньки! — Вовчик демонстративно взявся за живіт. — Ти? Інтелігент зовні і всередині? Ти на таке здатен?.. — Потім мовив уже серйозно: — Не гаймо часу. Пропоную джентльменську угоду. Я не стріляю в тебе, а ти — в мене. Ти даєш мені півгодини, щоб я безперешкодно вийшов звідси й розчинився в повітрі. Рівно через тридцять хвилин ти робиш усе, що захочеш.

Лисиця шкодував, що так бездарно втратив перевагу. І тепер уже диктують йому. З бойовим…

— Гаразд. Засікаємо час.

Лисиця глянув на телефон. Вовчик — на годинника й почав відчиняти ворота. За хвилину брудно-біла «шістка» вирвалася, наче лев з клітки, і, божеволіючи від п’янкого смаку волі, погарчала в бік Києва.

Час знову майже зупинився. Тепер він, вирісши метра на півтора, насміхався з Лисиці ще більше. Професор відраховував кожну хвилину, яка тривала секунд по триста, ніби рівно через визначені Вовчиком півгодини розпочнеться золота епоха в житті людства. Омріяна утопія. Комунізм зі шведським обличчям…

Час насміхався ще й тому, що Лисиця грав у чесність. Тримав дане слово. Але кому? Підступному вбивці? Людині з маскою лицеміра? Що вела подвійне (а може, й потрійне) життя? Бери й дзвони. Хай оголошують план «Перехоплення», «Сирена-І», чи «Сирена-2», або ще якусь подібну дурню. Головне — аби спрацювало. Та проблема вгризлася в інше. Лисиця не грав. Просто був чесним. І слово тримав завжди. Наче первісна людина, вірив у магічність цього ритуалу. І в те, що за порушення клятви надійде невідворотне покарання. А цього ніяк не хотілося. А вже потім люди вигадали інтелігентність, сумління, чесність, честь. І решту красивих заморочок. Спочатку ж був страх.

Подумки малював картини, в яких Вовчик уже під’їжджає до Борисполя, сідає в літак і — шукай вітру в полі. Але розум категорично хитав головою: звідси до Борисполя кілометрів з добру сотню буде. Плюс час на реєстрацію. Та й рейс повинен бути ось-ось, щоб так швидко здиміти з Києва або й з України взагалі. І хіба Вовчик постійно возив із собою все необхідне для втечі? Хоча…

…Витримав усе — до секунди. І негайно подзвонив. Бондаренко вилаяв за самодіяльність, але відразу ж відключився: треба дзвонити міліцаям. А Богдан гайнув до своєї захованої красуні.

…Підбіг і — ледь не сів зі здивування. Та стояла не на шинах, а на дисках: усі чотири колеса спущені. Добре, якщо викрутили тільки золотники. А якщо попробивали? Присів і з жалем дивився на сплюснуті шини, ніби поглядом можна щось виправити. Дивився довго, але нічого не змінювалося. Шини не наповнювалися. Та ось здалося, що в спину вп’явся чийсь уважний погляд. Рука потягнулася до пістолета. Одночасно підхопився й озирнувся. Крізь відхилену дошку паркану посміхалося білоголове хлопченя років семи. Потім показало язика й зникло. Дошка, шкрябнувши, стала на місце. Лисиця хмикнув і почав діставати компресор.

Шостий козир усе-таки випав («чирвова сімка»): шини просто спустили. Запасні золотники й ковпачки були в бардачку — возив їх завше, про всяк випадок. От і згодилися. Компресор швиденько загнав потрібні атмосфери. І люба Асікс звично понесла самотнього вершника, куди тому бажалося. А бажалося до Києва.

Коли виїжджав на центральну дорогу, подумав: машину, як і жінку, залишати надовго самою небезпечно: якщо не поміняє тебе на іншого, то обов'язково втне щось дивне. І навряд чи приємне… Для тебе.

Але домівка поки не всміхалася. Точніше, всміхалася тільки в думках. Насправді зараз їхав у протилежному напрямку. Хвилин за десять подзвонив головред. Вовчик забарикадувався в «Капрі». Взяв у заручники Альбіну. Вимагає, щоб привезли того, хто його вирахував. Тоді він поміняє жінку на… Одне слово… Бондаренко знітився не доказавши. Професор відчув це навіть на відстані. На нього нібито не схоже. Одразу все зрозумів. І швидко поїхав до Гостомеля. Плюючи на дорожні правила. І їхніх всемогутніх сторожів. Знову не сьогодні…

Біля «Капрі» — аншлаг: люди й машини. Наче приїхав Стінг. Чи Путін. Щоб почитати свої вірші українською… Далі проїхати не можна. Припаркувався біля кіоску «Преса». Крім натовпу цікавих, — кілька розмальованих міліцейських машин з мигалками, ще дві — тільки з виразними синіми номерами. Трохи віддалік — високі міцні чоловіки, один з погонами полковника. Ще трохи далі — жовтий автобус «І-van». Визирають спецпризначенці в бойовому спорядженні. Чекають легкого підморгування начальства. За мить прогризуть де-небудь дірку й витягнуть зловмисника з нори, як учаділого хом’яка після викурювання. Та начальство поки ледь чутно перемовляється і смалить. Рішучі дії ще попереду. Стратегія не любить поспіху. У цьому разі — так точно.

Вовчикова «шістка» осиротіло приліпилася до рекламного щита, загородивши намальовану красуню. Навряд чи це їй подобалося. Залишалося тільки чекати, коли цю іржаву бляшанку приберуть з-перед ясних очей. І задоволена краса засяє знову.

З міліцейського «Лансера» виткнулася голова Бондаренка. Через край хлюпнув зосередженістю. Та розлилася під ногами, але ніхто на неї уваги не звернув.

«Ого, як усе по-дорослому», — встиг подумати,