Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Привіт, — відвів очі той, наче давно заборгував тисячу американських грошей, проте в кишені лежав тільки один «зелений». Де взяти тридев’яткове число, не мав анінайменшої гадки. Навіть на одну дев’ятку.

— Привіт, — відповів Лисиця, настрій якого ще нічого не затьмарило.

— Він у «відеонаглядовій», — почав Бондаренко. — Через камери бачить, що робиться в усіх кімнатах і на підступах до будівлі. Може заблокувати будь-які двері. У тому числі — і вхідні.

— Купріянову подзвонили?

— Угу. Але сказав, що не приїде. Попросив, щоб зв’язалися, коли все закінчиться.

— Чому так?

— Хто ж його знає. В чужу душу не влізеш.

— Що вирішили міліцейські «полководці»?

— Поки вагаються. Спочатку попросили, щоб подзвонив тобі. А потім чомусь передумали. Я вже тебе не зупиняв. Усе одно приїдеш.

— Тобто як це: ще нічого не вирішили? Але ж там ні в чому не винна жінка.

— Ти ж розумієш, наскільки це все серйозно й небезпечно. Потрібне зважене рішення. Вивіренене. Ситуація непроста. І другого дубля не передбачено. Тут можна таких плям на мундир наставити, що потім за все життя не відбілишся.

— А якщо та жінка загине? Невже це не пляма?

— А… якщо ти?

Богдан утомлено посміхнувся:

— Мені наворожили, що житиму довго. Та й незробленого ще багато. Так що…

— Якби смерть зважала на це…

— Та все буде добре, — штовхнув головреда плечем. — Внутрішній голос підказує лише одне рішення. Пристати на вимоги Вовчика.

— То хай внутрішній голос замість тебе і йде.

— Вимагають же мене. Без варіантів.

— Ти ж розумієш, як це небезпечно.

— Відповім банально: життя, взагалі, — річ небезпечна. Починаючи з процесу народження. Але нічого. Проходимо через усе. До всього пристосовуємось. Ще й непогано, буває, влаштовуємся.

— Тобто шанс опинитися на місці заручниці тебе не лякає? — Бондаренко якось неприродно здивувався.

— Аж ніяк.

— А ти, часом, не обкурений? — запитав єхидно головред. — Чи наковтався чого?

— Не ображайся, Сергійку, але ти плетеш про Химині кури. Знаєш же прекрасно, що такі дурниці не для мене.

— Знаю… Але також знаю і те, що людина не може сама хотіти на розпечену сковороду. А там, у «Капрі», справжнє пекло.

— А я зараз не людина.

— А хто ж? — Бондаренко ніби лобом гепнувся об стовпа.

— Журналіст, — добив його щиглем Богдан. — І хочу докопатися до правди за будь-яку ціну… Та зрозумій же: те, що може розказати Вовчик, — просто безцінне. І, не доведи, Господи, його застрелять, ми вже ніколи ні про що не дізнаємося. І наша газета не опублікує всі крапки над «і» в цих заплутаних «вовчих» історіях. А це, хоч крути, хоч верти, тираж. Всемогутнє журналістське божество. Саме йому й молимося.

— Говориш усе правильно, але й мене можна зрозуміти: я не хочу втратити товариша. У нашому віці друзів уже не знаходять. А зберігають надбаних у молоді роки.

— В діди записався?

— Ну, не так щоб…

— Гаразд. Слухай уважно. Упевненість моя росте з того, що Вовчику зараз потрібен швидше психолог. Вимагає мене, бо знає, що мені можна виговоритися. Та й, очевидно, хоче дізнатися, на чому він проколовся.

Бондаренко відвів очі й задумався. Лисиця бачив, що його внутрішнє зараз густо краялося, наче дорога прозора матерія, на вузенькі смужки. Їх ворушив вітер, сплутуючи, розвіваючи, як безліч різнокольорових прапорців. Згоди всередині не було.

— Все у нас вийде, — повільно сказав Лисиця, і сам почав вірити в те, у чому яку вже хвилину намагався переконати головреда. — Потім за це вип’ємо.

— Ти ж не п’єш, — вимучено посміхнувся Бондаренко.

— Зроблю виняток, — і собі розцвів посмішкою. Але зробив це легко й природно. — Таке трапляється нечасто.

Головред ще раз замислився. Нарізані смужки знову затріпотіли. Але ненадовго.

— Ходімо, — випалив, розсіваючи рішучість добірним насінням. Миттю підхопив Лисицю за руку й потяг, наче малолітнього зарюмсаного сина, що не хотів до дитячого садочка.

Три пихаті міліцейські «цабе» зосереджено диміли. Поява цих диваків вимагала уваги. Звернули.

— Спробуємо? — у Бондаренка наче закінчилися слова.

— Я цього на себе не візьму, — без вагань різонув полковник. — Він там щось учудить, а мені потім шию під мило підставляй.

— Але ж не під мотузку, — посміхнувся перед затяжкою сивий, у синьому джинсовому костюмі.

— Хто його знає, — огризнувся, не бажаючи здаватися, полковник. — У нашій конторі що-небудь передбачити