Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Почулося, ніби біля воріт зупинилася машина. Це Лисицю справді збудило. Від спраглого сну очікування. Напружився й подивився на пістолет. Стоїть на запобіжнику. Зніми — і можна диктувати свою волю. Якщо, звісно, напроти не бойовий. Тоді виконуватимеш чужу…

У заґратоване віконце побачив, як у двір відчинилися ворота. Зрозуміло. Невдалий варіант. Та інакше, мабуть, і не можна. Мало простору. Спочатку треба заїхати до двору, зачинити ворота, і вже після цього вивільняти в’їзд до гаража. А потім — задки-задки. Значить, увійде через двері, щоб відімкнути ворота.

Перебіг до протилежної стіни і, наскільки можливо, приліпився. Почув кроки втомленої людини. Це добре. Хоча в екстремальній ситуації втому може як рукою зняти.

— От дурило, — вилаявся знайомий голос. — Це ж треба таким роззявлякою бути. Краще б голову забув!

Відчинилися двері. Увійшов так само втомлено й попрямував до воріт. Лисиця нечутно зняв пістолет із запобіжника, наставив услід і лагідно мовив:

— Привіт, Вовчику-братику!

Той з несподіванки аж підстрибнув і голосно вилаявся. Озирнувся. І — завмер, наче закінчився бензин.

Лисиця щасливо посміхнувся:

— А я аж втомився чекати. Ти чого так довго?

— Що ти тут робиш? — ледве видавив із себе, заїкаючись, Вовчик.

— Я не зрозуміло сказав? — підняв брови Богдан. — Тоді повторюю: тебе чекаю.

— А чого ж до «Капрі» не приїхав? — Вовчик удавав, що він пацієнт Павлівки.

— Тут чекати зручніше.

— То що хотів?

— Щоб ти розповів, навіщо вбив Ольгу Довгань, Оксану Мірошник, Антона Свідерського, Стаса Горбатюка, генерала Гжицького.

— Влада Листьєва, Вадима Гетьмана, Макса Бєшеного, Розу Люксембург… А ще — Калігулу й Нерона… Ти з дуба впав?

— Я не жартую. А Нерон, до речі, вчинив самогубство. — Лисиця вже не посміхався. Уважно стежив за супротивником. Той, схоже, швидко приходив до тями. І зупиняв його лише «шмайсер». Але це «лише» мало серйозну вагу. Непідйомну.

— Я теж не жартую. — Вовчик рентгенив професора очима. — Які там жарти, коли на тебе чіпляють усі смертні гріхи? Те, чого ти не робив.

— Чи ж так?

— Саме так.

— Маю значні сумніви.

— Ніхто не забороняє.

— Згоден. А я ось подзвоню 102. Так тим швидко повіриш. Ці хлопці — знані віртуози переконання. Майстри мистецтв, я б сказав. Та й давно шукають зустрічі з тобою. — У руках справді з’явився телефон.

— Може, домовимося? — зробив Вовчик крок уперед, але зупинився. — У мене є гроші. Я непогано заплачу.

— Скільки?

— Сто тисяч зелені.

— Де взяв?

— Де взяв, там уже немає.

— Убивствами заробив?

— Бери, бо передумаю.

— Гаразд.

«Чудово, — подумав, — заразом дізнаюся, де грошики тримає».

— Пішли до хати.

— Ти перший.

Вовчик неохоче рушив. Лисиця слідом — на безпечній відстані.

Вийшли з гаража. Вовчик озирнувся:

— А як ти мене знайшов?

— Довга історія, — закивав. — Принесу передачу в камеру, тоді й розкажу. Ти кефір з печивом любиш?

— Зачекай, — зупинився «полонений», — візьму ключі від хати. У «бардачку».

— Давай.

Вовчик рушив до машини, а Лисиця почав ховати телефон. Але тут його відразу пробило: що ти накоїв?! Невиправна помилка!!! Та було вже пізно. Сумним оком на професора дивився банальний, але переконливий «Макаров». Той з'явився у Вовчика в руках саме з «бардачка». Дідько! Позашлюбний син Коперфільда! Лисиця відчув: бойовий.

Обидва стояли з націленими один на одного пістолетами. Можливо, таке дійство могло б тривати й вічність, але Вовчик, очевидно, стільки чекати не міг. Він заговорив першим:

— Твій грошовий виграш переходить до наступного тиражу. — На обличчі почала розгоратися посмішка. — Наше життя лотерея… Та й у хаті грошей немає. Але