Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Це точно, — погодився третій «цабе», короткострижений чорночубий, у світлих штанях і квітчастій тенісці.

— Ну і що ж робити? — припер усіх до стіни Бондаренко.

— Треба думати, — потягся за новою цигаркою полковник.

— А сигарет у вас ще багато? — докинув Богдан.

Усі подивилися на нього. Що за один? Яке має право запитувати? Та ще й з такими вихилясами? Погляди «цабе» дружно накинулися на Лисицю й щиро гамселили по-міліцейськи: боляче й без слідів.

— Тобі теж дати? — запитав короткострижений і простягнув пачку.

— Та ні, дякую. Труїться вже самі…

— Хочеш здоровеньким померти? — єхидно хмикнув «джинсовий».

— Хочу здоровеньким жити, — вгатив м’яча в дев’ятку (такі не беруться!). — Причому — довго й щасливо. І, що найсмішніше, це в мене вийде. — На мить згадалася Софія Канівська. Українська Лола Монтес.

— Попутного вітру, — зробив губи трубочкою «джинсовий», а потім засміявся. Колеги відразу підтримали.

— О’кей, — посміхнувся Богдан і рушив до дверей «Капрі».

«Глядачі» завмерли. Начебто розпочалася кульмінація п’єси.

Але до неї ще далеко. «Цабе» теж заклинило. Вони продовжували бездіяльно стояти. Хоча стояти — це теж дія. Часто така звична для міліції…

Йшов поволі. Великого страху не відчував. Трохи лякала невідомість. Хоча Вовчика знав. Недавно, правда, але, виходить, людина не чужа. Тому близьке майбутнє й не лякало. Мабуть. Чи так здавалося? Просто, зміг переконати себе. Хоча зараз Вовчик — зовсім інший. Перероджений. Без маски. Не їжакоголовий водій старенької «шістки», що «керував» сауною й мирно «курив» з Русланом. Там, за дверима, диктував умови холоднокровний озброєний злочинець, що позбавив життя кількох людей. І — невідомо, що намислив ще…

Чи міг Вовчик убити Альбіну? Сказати важко. Поки не зрозумів логіки його дій. Вирахувати вирахував, але не розумів. Для чого ці вбивства? Якщо з ними усе так, як бачиться зараз, то духу йому вистачить. Тим більше, про Альбіну мав думку невисоку. Та й втрачати, ймовірно, нічого. За все, якщо складуть докупи, сидіти, мабуть, до кінця життя. Або й довше. Вовчик це розуміє. Тому й покликав його? Виміняє на Альбіну, а потім — дві кулі на двох? Чи тільки Богданові? Адже це через нього Вовчик тут. Якщо йти за його логікою. Насправді ж, першим кроком стала Вовчикова думка про злочинну дію. А потім — і сама вона. І кожен наступний крок цим шляхом неухильно вів сюди. І ось — привів. Людина неодмінно опиняється там, куди її приводять думки. Істина банальна. Але відкривається лише тоді, коли озираєшся на пройдену дорогу. Не дай, Господи, неправедної дороги!

Йшов поволі, бо хотів, щоб запам’ятали впевненим. Сильним. Навіть мужнім. Якщо раптом…

Коли наближався до дверей, знав, що Вовчик за всім стежить через камери. Бачив, як одна з них рухалася.

Двері відчинив легко, хоч сиренили розкішшю і здавались важкими й незрушними. Навіть дуже легко. Наче аж хотів опинитися за ними. Чи, може, й справді хотів? Вовчик на кілька секунд розблокував, щоб упустити. Зараз увійде — і двері знову надійно замкнуться. Упевнений, що весь час тримав на кнопці пальця. Найменше «щось не так» — заблокує перед самим носом. І знову фортеця — неприступна…

Просторий хол. Сходами спускається Альбіна. За нею — Вовчик. З пістолетом. І пультом. Ось така оперативність. Хлопець добряче в темі.

— А ти сміливий. Журналіст… — криво посміхнувся Вовчик, натиснувши на останньому слові, і хмикнув: — Я б ніколи не грав у благородство.

— А я й не граю…

Альбіна дивилася втомлено й похмуро. І бажання говорити, схоже, не мала.

«А вона й справді сексапільна», — устиг подумати, хоча ні час, ні місце для таких думок — ну явно не зручні. Та проти природи не…

— Підніми руки й покрутися, — Вовчик командував із серйозним виразом. — А то всяке може бути…

Підкорився. Зараз мусив діяти так. Адже Вовчик — король балу.

— На, обручися, — гукнув він. І підлогою задзенькотіло щось металеве. Коли звук металу стих, помітив неподалік блискучі кайданки. Діяти нічого — і бездушний метал перетворив професора на заручника в наручниках, «зарученого» з Вовчиком. Уже б краще з Альбіною. Хоча ні, після заручення порядна людина одружується. Такої дружини, як Альбіна, можна побажати хіба що ворогові. А такої, як Вовчик?.. Слава Богу, до нас ці вивихи ще не дійшли. Хоч і підкрадаються невблаганно…

— Іди, моє серденько, — почав грати, наче аматор заводського клубу, Вовчик. Хоча, якщо попрацювати… — Насолоджуйся життям. Нічого не бійся. Тато хороший. Він маленьких не ображає. А великих і сам боїться.

Від його сміху відгонило смородом. Захотілось затопити в пику. Однак стримували троє «але». Двоє на руках і одне в голові. Та й Альбіна ще не вийшла.

Жінка рухалась озираючись. Їй здавалося, що Вовчик обдурив і зараз обов'язково смальне в спину. Що ж, голод — не тітка, а страх — не дядько. Він просто велетенський монстр. Із сотнею голів, кожна з яких тобі улесливо шепоче щось жахливе, переконуючи, що сонце більше не зійде. З крокодилячою шкірою і велетенським хвостом. З недорозвиненими крилами, які