Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Він же генерал не простий, а десантник. Про це знали всі. Тому «заяву» заступника міністра серйозно й не сприйняли. Та й він сам, напевно, теж.

А Гжицький, наче й не було нічого, вів далі: «Пом'янете моє слово: не встоять. Це все буде акуратно задокументовано. А вам надані докази. Тільки, цур, грати чесно. Нікого не попереджати. Так би мовити, для чистоти експерименту. Думаю, результати будуть місяців за два-три. А може — й раніше. Пропоную по сотні тисяч баксів».

«А ти, старий пройдисвіте, азартний мен, — засміявся Купець. — Казино тебе вже не заводить. „Живої гри“ хочеться?»

«Ти, Льончику, навіть розумніший, ніж я думав, — миттєво відреагував Гжицький. — Читаєш усе, як музиканти, з листа».

«Мабуть, і з солдатиками живими любив пограти, як з олов’яними? — поцікавився Довгань. — Гарматним м’ясцем не гидував?»

«Життя, Борисе Дмитровичу, — завів філософську платівку генерал, — хоч і коротке, але, слава Богу, може стати цікавим. Якщо захочемо його таким зробити. Я — захотів».

«Так ти в нас авантюрист ще той, — засміявся Мірошник».

«А ти як думав? — підтримав Гжицький. — На своєму віку довелося різного випробувати й спробувати. От багато про життя й знаю. І розумію в ньому теж чимало».

«Це добре, — начебто підсумував Купець. — Так, а щодо суперечки? Ти це серйозно?»

«Навіть більше ніж, — відповів генерал. — І укласти парі хочу прямо зараз. Якщо панове рогоносці не заперечуватимуть»…

Думаю, поведінка генерала Гжицького подобалося не всім, — почав коментувати Вовчик, — але компанія п’яних чоловіків — це окрема каста. Або секта, якщо хочеш. Там починають діяти такі закони й правила, які для нормальної людини здаються дикістю. Я все саме так і сприйняв. Збоку. Але, якби перебував там, із ними, навряд чи хоч чим-небудь відрізнявся б. Напевно, тому запропоноване парі не було сприйняте, як марення божевільного. Та й у серце чуже не зазирнеш. Невідомо, про що думали Довгань і Мірошник. Може, й справді повірили у правильність «теорії» Гжицького. Далі ж почалося найстрашніше й найцікавіше. Купріянова (а кого ж іще? природно!) обрали арбітром-розпорядником. Вирішили, що гроші будуть перебувати в нього. Кожен зі сперечальників віддає йому по 100 тисяч доларів. Гжицький, зрозуміло, 200 тисяч. Коли підтвердиться факт зради — 400 тисяч ідуть на рахунок генерала. Якщо ні — по 200 на рахунки Довганя й Мірошника. Фактом зради визначили фото- й відеоматеріали, на яких дружини банкіра й заступника міністра віддаються любовним утіхам з іншими чоловіками. Обман (ну, там, фотомонтаж і все таке) прирівнюється до програшу. На завершення парі добряче обмили.

Після почутого я кілька днів не міг відійти. Ходив як у воду опущений. Щоб такі солідні люди, багаті, успішні, займалися відвертими дурницями?! Та ще й так жорстоко. Але не довіряти своїм вухам… На душі стало якось порожньо. Огидно. Паскудно. Ніби вмить перетворилася на старий смітник. Занедбаний, нікому не потрібний пустир… Правда, через якийсь час мене осяяло: на цьому можна серйозно заробити! І я розробив свій план…

Спочатку став ходити слідом за дружинами Довганя й Мірошника. Вивчав їх, їхній стиль і розпорядок життя. Благо, режим роботи дозволяв мати прірву вільного часу. І завирувало… Я бачив, як за ними шпигували найняті Гжицьким. За Ольгою їздила назирці червона «Сузукі Гранд-Вігара», а за Оксаною — синя «Чері-Тіґґо». Генерал, потрібно віддати належне, підібрав відмінних самців. Думаю, найстійкіші черниці, прости, Господи, теж би не встояли перед чоловічою красою цих повій у штанях. А сучасні молоді жінки при певній волі помислів і дій…

Поведінка обох почала змінюватися. Було видно, що вони закохалися: розрахунок генерала виявився правильним. В ту останню для Ольги Довгань та її коханця, цього, актора Свідерського, ніч, вони «залягли» в готелі «Орхідея». Це 30-й кілометр житомирської траси. На той час я мав уже достатньо повне уявлення про банкірову дружину. Оргія тривала близько чотирьох годин. Увесь цей час я чекав. Знав, що Ольга повернеться додому, хоч Довгань і поїхав у чергове відрядження. Вона завжди ночувала вдома. Так сталося й цього разу. Підвезла свого Антончика ближче до міста й висадила напроти «Дачної». Той одразу ж почав ловити таксі. Отут я й підкотився. Йому потрібно на Троєщину, на Маяковського. Швидко домовилися. Я пішов по Кільцевій, потім біля КП перед Пущею Водицею повернув у бік Мінського масиву. По дорозі через ліс зупинився, сказавши, що потрібно глянути у двигун. Приспавши пильність пасажира, скористався хлороформом. Вирубив. Саме те, що треба. Зв’язав, а потім привіз у ліс неподалік Гореничів. Там змусив подзвонити Ользі. Свідерський повторив усе, що я сказав. Виходило, що його захопили як заручника. Якщо через годину вона не привезе викуп, на лісовій галявинці знайдуть лише спотворений труп. Я підтвердив. Знаючи, що Ольга дуже закохана, мав певність, що обов’язково погодиться. Та й ціну назвав невисоку — десять тисяч доларів. Головне тут не гроші, а щоб приїхала. Я розумів, що ні в міліцію, ні ще куди-небудь звертатися не стане, оскільки відразу ж відкриється цей незаконний зв’язок. Що могло б зруйнувати її теперішнє життя. Навряд чи банкір вибачив би такі фокуси. Викинув би, як сліпе кошеня…

Перед тим, як вирушити до лісу, я заскочив додому і взяв із собою Грома. Їздити в багажнику він звик давно. Коли Ольга приїхала, зацькував її. Вовк упорався за лічені секунди. Я забрав гроші. Більше ні до чого не торкнувся. Щоб не думали про пограбування. З до смерті наляканим жиголо вовк упорався ще швидше. Від'їхавши кілька кілометрів, закопав його труп і гайнув додому. Щоб заплутати слідство, вирішив усі стрілки переводити на Свідерського. Та й у театрі він грав вовкулаку. Тут самі планета мені сприяли.