Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— А це? — озирнувся професор, показуючи сковані руки.

— Іди!!! — заверещав Вовчик і рішуче вистрілив у стелю. Посипалася штукатурка. Але на неї уваги ніхто не звернув.

Богдан вирішив більше не дратувати й пішов не озираючись. Узявся за ручку розблокованих дверей і широко розчинив їх. Устиг побачити, як спецпризначенці напружилися, наче хорти, що почули звіра. Тільки відпусти — і йому нікуди не подітися. На обличчях решти посилилася стурбованість. Відчувалося, що довкола зависло очікування розв'язки (краще — позитивної).

Лисиця йшов, і холодний піт котився, здавалося, всім тілом. А може, він був гарячим, але обпікав холодом? Чи холодив полум'ям? Байдуже. Зараз найважливіше — йти. Хоча ні. Йти — це важливе. А найважливіше — дійти. Якщо вдасться…

Кроки давалися важко. Кожного разу вимагали надзусиль. Якби хтось розповів про таке, хтозна, чи повірив би. Але відчував і переживав усе сам. Ніби взув свинцеві черевики. Тепер зрозумів, як це: бачити спиною. Картинка реалістична. Вовчик із «Макаровим» дивляться услід трьома очима. Якщо моргнуть двоє, нічого страшного. Коли ж одне, металеве, — заплющаться обоє Богданових.

Та ось Лисицина спина побачила, що «Макаров» глянув у інший бік. І відразу бахнуло й загуло. Професор зупинився, наче черевики стали по кілька тонн. Але ніде ніякого болю. Просто несподіванка. Хоча — ймовірно, й очікувана. І — якась раптова легкість. Чи, може, так завжди буває, коли йдеш туди, за невидиму грань? Коли виконуєш ритуал з часів Адама і Єви? Але той, хто пішов, уже не скаже, а хто не ходив, — не знає. Тоді Богдан озирнуся. Несвідомо. Наче хтось узяв за плечі й мимоволі розвернув. Розвернув нахабно і з силою. Побачив, як Вовчик розпластався в холі. Розпластався якось неприродно. Всупереч можливостям тіла.

«Йому ж боляче»! — чи то крикнув, чи тільки подумав, що крикнув. Але голос почувся чітко. Далі побачив, як біля голови Вовчика швидко більшала чорно-червона калюжа.

«Чи вже ні…» — подумав із жалем.

Почувався так, наче після пекельного потойбіччя опинився в раю. Навпроти стояв головред і жадібно дивився. Ніби щойно повернули загублений мільйон доларів. А він уже й не вірив, що знайдуться.

— Поїхали до мене, — запропонував утомлено. — Відзначимо завершення твоїх поневірянь.

— Ти ж мою гульбаню знаєш: тільки зеленим чаєм. Так що я не компаньйон.

— Хо-хо, парніша, — кокетливо видихнув «шеф». — Ще й який. Я ж тепер теж тільки чай.

— Жартуєш? — удавано не повірив Лисиця.

— Навіть і не думав, мій чайний гуру.

…У кабінеті Бондаренко натхненно чаклує біля столу. Заварює чай. Лисиця стежить за звичними рухами. Кожен випромінює любов до життя. І — до того, що робить. Згадує, як приніс сюди зелений «Greenfield». З медом. Як «шеф» тоді кривився! А зараз готує і собі, й гостеві, наче все життя цим займається. І п’є.

З чашок іде невтомна пара. Таємниче клубочиться над поверхнею і, піднімаючись, тане в просторі, ніби одягає шапку-невидимку. Або знається на таємничому вченні ніндзя.

«Закон, — подумав, — інакше бути не може. Усе має свою визначеність. Пара летить угору, а не вниз, а Бондаренко розливає чай, а не горілку».

Початок нехитрої чайної церемонії стає минулим. Бондаренко вмощується в начальницькому кріслі.

— Чекаємо, поки вичахне, щоб меду кинути? — цікавиться, грайливо підморгнувши.

— Yes, — киває Богдан. Наче економить свої слова, тому користується чужими.

— Ну, що ж, — дивиться головред на великий годинник над дверима, — часу для гулянки в нас удосталь.

— Вибачте, не в нас, а у вас, — делікатно поправляє професор. — Мені ще треба з морем визначитися.

— А які варіанти?

— Вдома чи «за бугром».

— Обидва непогані.

— Я б сказав так: кожен має свої плюси.

— Як на мене, Пальма де Мальорка — найкращий варіант.

— Глузуєш? — демонструє максимальний розмір очей Лисиця. — На мої відпусткові можна прилетіти тільки туди. Й одразу — назад. Автостопом.

— А якщо так?

Бондаренко граційно підходить до сейфа, шаманить біля набірного замка (наче й прізвище своє шепоче). Двері по-зрадницьки скриплять. Але не цього разу. Зрадити могли шпигуна або злодія. Головреда ж просто засмучують: давно хоче змастити, та все забуває. Нахиляється й запускає руку. Дістає доволі пузатий конверт.

Здивований професор уважно стежить за маніпуляціями, не розуміючи, яку нову таємницю йому хочуть підсунути.

— Це тобі, — патетично кладе згорток головред.

— Що це? — питає, не відпускаючи подив, Богдан.

— Зазирни й побачиш. По-моєму, операція логічна й нескладна. Я зробив би так.

Лисиця обережно зазирає. У конверті — солідна пачка стодоларових