Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Я залишаю ці думки. Обліковий склад «Кроноса» можна поділити на тих, хто вже налаштований проти мене, і тих, хто буде проти мене, коли дійде до діла. Механік не береться до уваги. Про нього я намагаюся не думати.

Коли приносять сніданок, я лежу на ліжку. Хтось намацує вимикач, але я прошу не вмикати світло. Поставивши тацю біля дверей, він виходить. Це був Моріс. У темряві він не міг помітити, що шибку розбито.

Я змушую себе трохи попоїсти. Хтось сідає зовні біля дверей. Іноді мені чути, як стілець торкається дверей. Минає якийсь час, і вмикається допоміжний двигун і генератори. Хвилин за десять щось вивантажують з юта. Мені не видно, що саме. Вікна медичної каюти виходять на лівий борт.

Починається день. Здається, що світанок не несе з собою світла, а сам по собі є якоюсь субстанцією, яка, димлячи, пропливає повз вікна.

Острова звідси не видно. Але відчувається наявність льоду. «Кронос» пришвартувався кормою. Крайка льоду лежить метрів за сімдесят п’ять. Мені видно, що один із швартових тросів веде до льодового якоря, заведеного за купу змерзлих крижин.

До крайки льоду причалив моторний човен, його розвантажують. Немає ніякого бажання видивлятися, хто там стоїть або що вивантажують. Потім, схоже, всі йдуть, залишивши човен пришвартованим до крайки.

Я відчуваю, що пройшла весь шлях до кінця. Ні від кого не можна вимагати, щоб він пройшов більше, ніж весь шлях.

Усередині тих валиків, які правили мені за подушку, заховано Яккельсенів ключ. Ще там лежить синя пластмасова коробка. І шматина, в яку загорнуто металевий предмет. Я чекала, що він одразу ж помітить пропажу, але він не прийшов.

Це револьвер. «Баллестер Моліна Інунанґітсок». Зроблений у Нууку за аргентинською ліцензією. У ньому очевидна невідповідність між призначенням і дизайном. Дивно, що зло може прибирати такої простої форми.

Існуванню рушниць можна знайти виправдання — вони використовуються для полювання. Іноді в снігових просторах може для самооборони знадобитися великокаліберний револьвер з довгим стволом. Тому що і мускусний бик, і білий ведмідь можуть обійти мисливця й напасти ззаду. Так швидко, що не залишиться часу на те, щоб скинути вгору рушницю.

Але цій тупорилій зброї немає ніякого виправдання.

У патронів пласкі свинцеві головки. Коробка заповнена вщерть. Я вставляю їх у барабан. У ньому поміщається шість штук. Я встановлюю барабан на місце.

Засунувши палець у рот, я викликаю напад кашлю. Б’ю по тих осколках, які ще залишилися в дверцях шафки. Вони з дзенькотом падають на підлогу. Двері розчиняються, і входить Моріс. Спираючись об ліжко, я двома руками тримаю револьвер.

— На коліна, — кажу я.

Він починає рухатися у напрямку до мене. Я опускаю ствол до його ніг і натискаю на спусковий гачок. Нічого не відбувається. Я забула зняти із запобіжника. Він завдає удару знизу здоровою лівою рукою. Удар припадає мені в груди і відкидає мене до шафи. Осколки розбитого скла встромлюються мені в спину з характерним для порізів дуже гострими предметами холодним болем. Я падаю навколішки. Він б’є мене ногою в обличчя, розбиває мені ніс, і на якусь мить я непритомнію. Коли я приходжу до тями, одна його нога стоїть біля моєї голови — він, напевно, нависає прямо наді мною. З кишені для інструментів у робочих брюках я витягую обмотані пластиром скальпелі. Трохи підтягнувшись уперед, я встромлюю скальпель у його щиколотку. З легким клацанням лускає ахіллесове сухожилля. Висмикуючи скальпель, я бачу, що в глибині розрізу жовтіє кістка. Я відкочуюся вбік. Він намагається зробити крок за мною, але падає вперед. Тільки підхопившись на ноги, я помічаю, що в руці я все ще стискаю револьвер. Він стоїть на одному коліні і не поспішаючи намацує щось під своєю штормівкою. Я підходжу і б’ю його коротким стволом прямо по зубах. Він відлітає назад до шафи. Я більше не наважуюся до нього наблизитися і виходжу з каюти. Ключ усе ще стримить у замку. Я замикаю за собою двері.

Коридор порожній. Але за дверима кают-компанії чути якісь звуки.

Я відхиляю двері на сантиметр. Урс накриває на стіл. Я заходжу всередину. Він ставить на стіл хлібницю. Він не відразу помічає мене.

Я відгвинчую кришку з термоса. Наливаю каву у філіжанку, кладу цукор, розмішую, п’ю. Кава майже обпікає, смак смажених зерен у поєднанні зі смаком цукру викликає нудоту.

— Скільки ми пробудемо тут, Урсе?

Він витріщається на моє обличчя. Свого носа я не відчуваю. Відчуваю тільки, як по ньому розливається тепло.

— Ви під арештом, Fraulein Smilla.

— Мені дозволили гуляти.

Він мені не вірить. Він сподівається, що я піду. Ніхто не любить закінчених невдах.

— Drei Tage.[75] Завтра їжу треба доставити на берег. Тоді ми всі працюватимемо im Schnee.[76]

Себто тягнутимемо камінь по настилу зі шпал. Значить, він повинен бути десь близько від берега.

— Хто на березі?

— Терк, Верлен, der neue Passagier. Mit Flaschen.[77]

Спочатку я його не розумію. Він малює руками в повітрі — кисневі балони.

Я вже виходжу з дверей, коли він наздоганяє мене. Ситуація повторюється — ми колись уже так стояли.

— Fraulein Smilla.

Він, який ніколи не наважувався підійти до мене, наполегливо бере мене за руку.

— Sie mussen schlafen. Sie brauchen medizinische[78] допомога.

Я висмикую руку. Мені не вдалося його налякати. В результаті я викликала його співчуття.

На морі існує правило, згідно з яким двері замикають, тільки коли покидають приміщення. Щоб полегшити проведення рятувальних операцій на випадок пожежі. Лукас спить, не замкнувши двері. Спить він міцно. Зачинивши за собою двері, я сідаю в ногах його ліжка. Він розплющує очі. Спочатку вони затьмарені сном, потім спалахують від здивування.

— Я тимчасово сама себе виписала, — кажу я.

Він намагається схопити мене. Він виявляється спритнішим, ніж можна було сподіватися, якщо брати до уваги те, що він лежав на спині і щойно прокинувся. Я виймаю револьвер. Це його не зупиняє. Я підводжу ствол до його обличчя і знімаю із запобіжника.

— Мені нічого втрачати, — кажу я.

Він зупиняється.

— Йдіть назад. Під арештом ви в безпеці.

— Так, — кажу я. — Якщо Моріс стоїть під дверима, це справді вселяє спокій. Надягніть куртку. Ми йдемо на палубу.

Він зволікає. Потім тягнеться до свого пальта.

— Терк має рацію. Ви хворі.

Можливо, він має рацію. В усякому разі, від решти світу мене тепер відокремлює панцир бездушності. Оболонка, в якій померли нерви. Біля раковини я