Українська література » » Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

---
Читаємо онлайн Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
ті ляльки, яких ми самі робили. Воно протрималося тиждень. Спочатку воно забруднилося, потім у нього вилізла шерсть, а потім воно порвалося, і те, чим воно було набите, висипалося, а крім цього, у нього всередині нічого не було. Ти — таке ведмежа, Фойле.

Ми сидимо поряд на ліжку в його каюті. На столі стоїть одна з пласких пляшок, але п’є тільки він один.

Він сидить зігнувшись, опустивши долоні між колінами.

— Це метеорит, — каже він, — щось таке, як камінь. Терк говорить, що він старий. Він застряг під льодом у чомусь подібному до сідловини скелі.

Я згадую фотографії серед Теркових паперів. Мені треба було ще тоді здогадатися. Те, що нагадувало рентгенівські знімки, — Відманштеттова структура. Є в будь-якому шкільному підручнику. Ілюстрація поєднання нікелю і заліза в метеоритах.

— Навіщо?

— Той, хто знаходить щось цікаве в Гренландії, повинен повідомити про це до Державного музею в Нууку. Звідти вони подзвонили б до Мінералогічного музею та Інституту металургії в Копенгагені. Знахідка була б зареєстрована як щось, що становить національний інтерес, і була б реквізована.

Він нахиляється вперед:

— Терк говорить, що він важить п’ятдесят тонн. Це найбільший метеорит у світі. У них із собою в дев’яносто першому році були кисень і ацетилен. Вони відрізали кілька шматочків. Терк говорить, що в ньому алмази. І речовини, яких немає на землі.

Коли б не ця складна ситуація, мені б, напевно, здалося, що в ньому є щось зворушливе, щось хлоп’яче. Натхнення дитини на думку про загадкову речовину, алмази, золото під воротами веселки.

— А Ісайя?

— Він був у дев’яносто першому році. Зі с-своїм батьком.

Так, звичайно, і мало бути.

— Він утік із судна в Нууку. Їм довелося залишити його там. Лоєн знайшов його й відправив додому.

— А ти, Фойле, — кажу я. — Що тобі від нього було потрібно?

Коли він розуміє, що я маю на увазі, обличчя його стає замкнутим і дуже суворим. У ці хвилини, коли все одно вже надто пізно, я проникаю в потаємні куточки його душі.

— Звичайно, я його не чіпав. Там, на даху. Я любив його, як н-нікого…

Він затинається і не може закінчити речення. Чекає, поки заспокоїться.

— Терк знав, що він щось узяв. П-плівку. Глетчер перемістився. Вони шукали два тижні і не могли його знайти. Н-нарешті Терк найняв вертоліт і полетів у Туле. Щоб знайти тих ескімосів, які брали участь в експедиції шістдесят шостого року. Він знайшов їх. Але вони н-не хотіли їхати з ним. Тож він попросив їх описати маршрут. Цю плівку взяв Барон. Її ти і знайшла.

— А «Білий розтин», як ти туди потрапив?

Я знаю відповідь наперед.

— Вінґ, — кажу я. — Це Вінґ. Він поселив тебе там, щоб ти наглядав за Ісайєю та Юліаною.

Він хитає головою.

— Навпаки, звичайно ж, — кажу я, — ти був там раніше. Вінґ переселив туди Ісайю та Юліану, щоб вони були поблизу від тебе. Можливо, щоб з’ясувати, що вони знають і пам’ятають. Саме тому клопотання Юдіани про те, щоб її переселили поверхом нижче, не було задоволене. Вони повинні були бути поблизу від тебе.

— Мене найняв Сайденфаден. Про двох інших я раніше й не чув. Поки ти не дісталася до них. Я пірнав для Сайденфадена. Він інженер з транспорту. А тоді він торгував антикваріатом. Я діставав йому ідолів з дна озера Ліайя, у Бірмі, до введення там надзвичайного стану.

Я згадую чай, який він заварював мені, його тропічний смак.

— Потім я випадково зустрів його в Копенгагені. Я був безробітним. Ніде було ж-жити. Він запропонував мені наглядати за Бароном.

Немає людини, якій не легшає на душі, коли доводиться розповідати правду. Механік — не природжений брехун.

— А Терк?

Погляд його стає відсутнім.

— Людина, яка завжди добивається своєї мети.

— Що він знає про нас? Він знає, що ми зараз тут сидимо?

Він хитає головою.

— А ти, Фойле, хто ти такий?

У його очах порожнеча. Це питання, на яке він ніколи в житті не намагався дати відповідь.

— Людина, яка хоче трохи заробити.

— Сподіваюся, що ти добре заробляєш, — кажу я. — Адже ці гроші повинні компенсувати смерть двох дітей.

Губи його стискаються.

— Дай мені ковток, — кажу я.

Пляшка порожня. Він дістає з ящика ще одну. Я встигаю помітити там круглу синю пластмасову банку і щось прямокутне, загорнуте в жовту шматину.

Спиртне п’ється швидко.

— Лоєн, Вінґ, Андреас Ліхт?

— Вони б-були усунені із самого початку. Вони надто с-старі для цього. Це повинна була бути наша експедиція.

За цими стереотипними формулюваннями мені чується голос Терка. Є щось привабливе в невинності. Але лише поки її не спокусили. Потім вона стає жалюгідним видовищем.

— Отже, коли я почала завдавати надто багато незручностей, ви домовилися, що ти стежитимеш і за мною?

Він хитає головою:

— Я нічого не знав про все це, не знав про Терка чи Катю. Те, що вдалося дізнатися нам з тобою, було несподіваним для мене.

Тепер я бачу його таким, який він є. Це видовище не приносить розчарування. Просто все складніше, ніж я раніше думала. Будь-яке захоплення спрощує. Як і математика. Бачити його ясно — це означає бути об’єктивною, облишити ілюзію про героя і повернутися назад до дійсності.

А можливо, я просто сп’яніла від перших ковтків. Ось що виходить, коли п’єш так рідко. П’янієш, як тільки перші молекули вбираються слизовою оболонкою рота.

Він устає й підходить до ілюмінатора. Я нахиляюся вперед. Однією рукою я беру пляшку, другою витягаю ящик і обмацую шматину. Вона обмотана навколо рифленого металевого предмета циліндричної форми.

Я дивлюся на механіка. Бачу його незграбність, його повільність, його енергію, його жадібність і його простодушність. Його потребу в керівництві, небезпеку, яку він являє собою. Я бачу його турботу, його тепло, його терпіння, його пристрасність. І я бачу, що він як і раніше мій єдиний шанс.

Потім я заплющую очі і відмітаю все зайве геть — нашу брехню одне одному, питання, на які не отримані відповіді, обґрунтовані й болісні підозри. Минуле — це розкіш, якої ми більше не можемо собі дозволити.

— Фойле, — кажу я, — ти пірнатимеш біля цього каменя?

Він кивнув. Я не чула, щоб він щось сказав. Але він кивнув. Ця його відповідь на хвильку заступає собою все інше.

— Чому? — чую я своє питання.

— Він лежить у талих водах. Він майже цілком у воді. Він має бути близько від поверхні льоду. Сайденфаден думає, що не важко буде спуститися до нього. Або через

Відгуки про книгу Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: