Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

У той момент, коли вони ще не зрозуміли, у чому річ. Або, можливо, саме переживання смерті поєдналося в спогаді хлопчика з цією людиною. В усякому разі, він бачить перед собою не людину. Він бачить загрозу. Так, як діти відчувають загрозу. Всією своєю істотою. І спочатку він завмирає. Всі діти завмирають.

— Це всього лише припущення, — каже Раун.

Чути тепер гірше. На мить я ледь не втрачаю зв’язок.

— І дитина, яка зараз поряд з вами, — кажу я. — Вона б теж завмерла. Ось тут чоловік і прорахувався. Хлопчик, що стоїть перед ним, здається таким маленьким. Він нахиляється до нього. Хлопчик немов лялька. Чоловік хоче підняти його і посадити на сидіння. На якусь хвильку він його випускає. Це його помилка. Він не передбачив хлопчикової енергії. Несподівано той кидається навтіки. Земля покрита щільно втоптаним снігом. Тому чоловік не може наздогнати його. У нього, на відміну від хлопчика, немає звички бігати по снігу.

Тепер вони цілковита увага — і той, хто поряд зі мною, і той, хто далеко, на нескінченно величезній відстані. І річ не в тому, що вони слухають мене. Просто нас пов’язує страх, страх, що його відчуває та дитина, яка є всередині у всіх нас.

— Хлопчик біжить уздовж стіни будинку. Чоловік вибігає на дорогу і перерізає йому шлях. Хлопчик біжить уздовж пакгаузів. Чоловік переслідує його, ковзаючи, мало не падаючи. Але вже опанувавши себе. Адже звідси нікуди не втекти. Хлопчик обертається назад. Чоловік абсолютно спокійний. Хлопчик знову озирається. Він перестав думати. Але всередині у нього працює моторчик, він працюватиме, поки не будуть витрачені всі сили. Саме цей моторчик чоловік і не передбачив. Несподівано хлопчик вибігає на риштування. Чоловік — за ним. Хлопчик знає, хто саме переслідує його. Це сам страх. Він знає, що його чекає смерть. Це відчуття сильніше, ніж страх висоти. Він добирається до даху. І біжить по ньому вперед. Чоловік зупиняється. Можливо, він з самого початку цього й хотів, можливо, ідея прийшла йому до голови тільки зараз, можливо, тільки зараз він усвідомив свої власні наміри. Зрозумів, що є можливість усунути загрозу. Уникнути того, щоб хлопчик коли-небудь розповів, що він бачив у печері на льодовику десь у протоці Девіса.

— Це всього лише припущення.

Він говорить пошепки.

— Чоловік іде до хлопчика. Бачить, як він біжить уздовж краю, щоб знайти місце, де можна спуститися вниз. Діти не можуть побачити все відразу — хлопчик, очевидно, не цілком розуміє, де він, він бачить лише на кілька метрів уперед. Біля краю снігу чоловік зупиняється — він не хоче залишати сліди. Йому б хотілося обійтися без цього.

Зв’язок пропадає. Механік повертає ручки. Зв’язок відновлюється.

— Чоловік чекає. У цьому очікуванні таїться величезна впевненість у собі. Неначе він знає, що самої його присутності досить. Його силует на тлі неба. Як і в Сінгапурі. Адже це було там, Рауне? Чи він її зіштовхнув, бо вона була старша і краще володіла собою, ніж хлопчик, бо він міг підійти до неї впритул, бо не було снігу, на якому залишилися б сліди?

Чується такий виразний звук, що мені здається, він іде від механіка. Але той мовчить.

І знову звук, звук, що виявляє біль, — це Раун.

Я говорю з ним дуже тихо.

— Подивіться на дитину, Рауне, на дитину поряд з вами, це — дитина на даху, Терк переслідує її, це її силует, він міг би зупинити хлопчика, але він цього не робить, він жене його вперед, як і тоді жінку на даху. Хто вона була? Що вона зробила?

Він зникає і знову з’являється десь далеко.

— Мені треба це знати! Її прізвище було Раун!

Механік закриває мені рот рукою. Долоня його холодна як лід. Я, мабуть, кричала.

— …була… — Голос його пропадає.

Я хапаю апарат і трясу його. Механік відтягує мене від нього. У цю мить знову з’являється голос Рауна, виразний, ясний, без будь-яких емоцій:

— Моя донька. Він скинув її. Ви задоволені, фрекен Смілло?

— Фотографія, — кажу я. — Вона фотографувала Терка? Вона працювала в поліції?

Він нічого не відповідає. Одночасно його голос губиться в тунелі шуму і зовсім пропадає. Зв’язок перервано.

Механік вимикає верхнє світло. У світлі апаратури на приладовій дошці його обличчя здається білим і напруженим. Він повільно знімає навушники і вішає їх на місце. Я вся спітніла, як після забігу.

— Але ж свідчення дитини не мали б сили на суді?

— Для присяжних це мало б значення, — кажу я.

Він не продовжує свою думку, та це й не потрібно. Ми думаємо про одне і те саме. В очах Ісайї могло бути щось — розуміння, невластиве його віку, розуміння поза всяким віком, глибоке проникнення у світ дорослих. Терк побачив цей погляд. Є й інші звинувачення крім тих, що подаються в суді.

— Що робити з дверима?

Він кладе руку на сталеву рамку і, обережно зігнувши її, приводить у попереднє положення.

Він проводжає мене назад по зовнішніх сходах. У медичній каюті він на хвильку затримується.

Я відвертаюся від нього. Тілесний біль такий непомітний і незначний у порівнянні з душевним.

Він дивиться на свої руки, розчепіривши пальці.

— Коли ми закінчимо, — каже він, — я його вб’ю.

Ніщо не могло б змусити мене провести ніч — навіть таку коротку й безрадісну, як та, що чекає мене зараз, — на лікарняному ліжку. Я знімаю постільну білизну, витягую валики з крісел і лягаю прямо біля дверей. Якщо хтось захоче увійти, він спочатку повинен буде відсунути мене.

Ніхто не захотів увійти. Спочатку мені вдається поринути на кілька годин у глибокий сон, потім чується скреготіння корпусу й тупіт багатьох ніг за дверима і на палубі. Ще мені здається, що прогуркотів якір, можливо, це «Кронос» став на якір біля краю льоду. Я дуже втомилася, щоб підніматися. Десь поблизу, в темряві, лежить Гела Альта.

2

Сон іноді буває гіршим, ніж безсоння. Проспавши ці дві години, я встаю в більшій напрузі, відчуваю себе більш розбитою фізично, ніж якби не лягала зовсім. За вікнами темно.

Я подумки складаю список. Кого, запитую я себе, я могла б привернути на свій бік? Усі ці роздуми виникають не тому, що в мене з’явилась надія. Радше, це тому, що свідомість не зупинити. Поки ти живий, вона сама по собі шукатиме й далі шляхи виживання. Неначе всередині тебе сидить інша