Українська література » » Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

---
Читаємо онлайн Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
мені подзвонити, — кажу я.

Коли ми встаємо, я намацую в ящику металевий предмет, загорнутий у шматину, і пласку круглу коробку.

Радіорубка міститься за містком, навпроти офіцерської кают-компанії. Ми проходимо туди, ніким не помічені. Перед дверима я зупиняюся. Він хитає головою:

— Там нікого немає. За вимогами ІМО[73] тут двічі на годину повинен хтось бути, але у нас на борту немає радиста. Тому вони настроїли короткохвильовий приймач на 2,182 кілогерца, міжнародну частоту лиха, і підключили до сигналізації, яка спрацює, якщо буде подано сигнал лиха.

Яккельсенів ключ не підходить до цих дверей. Мені хочеться закричати.

— Я повинна потрапити туди, — кажу я.

Він знизує плечима.

— Ти в боргу перед нами обома, — кажу я.

Ще мить він вагається. Потім обережно береться за ручку і натискає на двері. Не чути тріску дерева, чути лише, як язичок, дряпаючи сталеву рамку, видавлює її всередину.

Приміщення дуже маленьке, тісно заставлене. Маленький УКХ-приймач, дводіапазонний передавач завбільшки з холодильник, ящик, яких я раніше не бачила, з вмонтованим телеграфним ключем, стіл, стільці, телетайп, телефакс, кавоварка, цукор і пластмасові стаканчики. На стіні годинник, скло якого обклеєно паперовими трикутниками різних кольорів, радіотелефон, календар, сертифікат технічного огляду, ліцензія, видана Сонне на те, що він може працювати радіооператором. На столі пригвинчено магнітофон, лежать різні довідники, розгорнутий журнал радіозв’язку.

Я пишу номер на аркуші паперу.

— Це Раун, — кажу я.

Він завмирає. Я беру його за руку і думаю про те, що востаннє в житті торкаюся його.

Він сідає в крісло і змінюється. Рухи у нього такі самі, як на своїй кухні, — швидкі, точні і впевнені. Він стукає по циферблату годинника.

— Трикутники позначають встановлені в усьому світі проміжки часу, коли частоти повинні бути вільні для сигналів лиха. Якщо ми порушимо це правило, спрацює сигналізація. На коротких хвилях це з тридцяти до тридцяти трьох хвилин кожної години і з початку кожної години до трьох хвилин наступної. У нас є три хвилини.

Він дає мені трубку, сам бере навушник. Я сідаю поряд з ним.

— Це безглуздо в таку погоду і на такій відстані від берега, — каже він.

Спочатку я розумію, що він робить, хоча й не могла б цього зробити сама.

Він встановлює максимальну вихідну потужність у 200 ватів. За такої потужності спотворення можуть забити власне повідомлення, але хмарна погода і відстань від берега не залишають вибору.

Чутно лише скрип у порожній кімнаті, потім пробивається голос.

— This is Sisimiut. What can we do for you?[74]

Він вибирає для передачі несучу частоту. У передавачі аналоговий відліковий пристрій і автоматичне підстроювання частоти. Тепер він весь час настроюватиметься на несучу частоту, а розмова йтиме на бічній смузі. Найточніший спосіб і, можливо, єдино можливий у таку ніч, як ця.

Прямо перед тим, як його з’єднують, приймач ловить канадську станцію, яка передає класичну музику в короткохвильовому діапазоні. На мить я поринаю у дитячі спогади. Це Віктор Халкенвад співає «Пісні Гурре». Потім ми чуємо Сисиміут.

Механік не просить, щоб йому дали «Радіо Люнґбю», він просить з’єднати його з Рейк’явіком. Коли його з’єднують, він просить дати йому Торсхаун.

— Що ти робиш? — питаю я.

Він прикриває рукою мікрофон:

— На всіх великих станціях є автоматичний пеленгатор, який вмикається, коли лунає дзвінок. Вони заносять рахунки за розмови на ім’я того судна, яке називаєш. Гарантією для них є те, що вони можуть визначити місцезнаходження судна. Тобто можна завжди віднести розмову до якихось координат. Я ставлю перешкоду. З кожною новою станцією все важче визначити, звідки дзвонять. Після четвертого пункту це неможливо.

Йому дають «Радіо Люнґбю», і він говорить, що дзвонить із славетного судна «Кенді-2», і називає номер Рауна. Він дивиться мені в очі. Ми обоє знаємо, що коли я зажадаю зробити інакше, зажадаю прямого дзвінка, при якому Раун зможе визначити місцеположення «Кроноса», він відключить усе. Я не заперечую. Я і так уже довго на нього тиснула. А нам ще дещо доведеться зробити.

Він вимагає, щоб йому дали лінію безпеки — лінію без прослуховування. Далеко-далеко, в іншій частині всесвіту, дзвонить телефон. Гудки тихі і невпевнені.

— Яка зараз погода, Смілло?

Я намагаюся пригадати ніч і погоду.

— Хмари з кристалів льоду.

— Це найгірше. Короткі хвилі поширюються відповідно до викривлення атмосфери. Коли йде сніг і похмуро, відображення може завадити сигналу.

Телефон дзвонить монотонно, безживно. Я здаюся. Відчай — це почуття, яке виникає з шлунка.

Аж ось слухавку знімають.

— Алло?

Голос дуже близько, абсолютно виразний, але дуже сонний. У Данії, напевно, близько п’ятої ранку.

Я добре уявляю її собі. Такою, якою вона була на фотографіях у гаманці Рауна. Сива, у вовняному костюмі.

— Можу я поговорити з Рауном?

Коли вона кладе трубку, чути, як поблизу плаче дитина. Вона, мабуть, спить у їхній спальні. Можливо, в ліжку між ними.

— Раун слухає.

— Це я, — кажу я.

— Поговорімо іншим разом.

Голос його дуже добре чутно, тому відмова здається такою визначеною. Я не знаю, що трапилося. До того ж я зайшла надто далеко, щоб роздумувати на цю тему.

— Надто пізно, — кажу я. — Я хочу поговорити про те, що відбувається на дахах. У Сінгапурі і в Крістіансхауні.

Він не відповідає. Але трубку не вішає.

Неможливо уявити собі його у приватному житті. У чому він спить? Як він виглядає зараз, у ліжку, поряд зі своїм онуком?

— Уявімо собі, що зараз вечір, — кажу я. — Хлопчик сам повертається додому з дитячого садка. Він єдина дитина, по яку не приходять щодня. Він іде так, як звичайно ходять діти, нерівно, підстрибуючи, роздивляючись щось під ногами. Звертаючи увагу тільки на те, що поблизу. Як ходять і ваші онуки, Рауне.

Я так виразно чую його дихання, неначе він поряд з нами в кімнаті.

Механік зняв один навушник з вуха, щоб одночасно стежити за розмовою і слухати, чи не йде хтось коридором.

— Тому він не помічає чоловіка, поки той не опиняється прямо поряд з ним. Той чекав у машині. На стоянку не виходить жодного вікна. Там майже зовсім темно. Середина грудня. Чоловік хапає його. Не за руку, а за одяг. За клапан непромокальних штанців, який не може відірватися і де не залишається слідів. Але він прорахувався. Хлопчик відразу ж упізнав його. Вони разом провели кілька тижнів. Але не тому він запам’ятав його. Він пам’ятає його одного з останніх днів. Того дня, коли він бачив, як помер його батько. Можливо, він бачив, як чоловік примушував водолазів

Відгуки про книгу Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: