Безтурботний - Ю. Несбе

психології та мові. Він одного разу за одним реченням у листі з погрозами зумів визначити стать і вік автора й навіть район, звідки той родом. Цього разу він дійшов висновку, що авторові від двадцяти до сімдесяти років, а ось стать і місце, звідки він родом, визначити не зміг. Іншими словами, не дуже він мені допоміг. Щоправда, з однією обмовкою. Він усе-таки вважає, що, найімовірніше, лист писала жінка. На підставі одного-однісінького слова. Там написано «ваші полісмени» замість звичайного «ви в поліції» або «ваші поліцейські». Він вважає, що відправник підсвідомо вжив це англійське слово, протиставивши себе чоловікам. Адже «полісмени» може означати тільки чоловіків.

Харрі відкинувся на спинку стільця.

Беате відставила чашку:

— Правду кажучи, не готова визнати, що ти мене переконав, Харрі. Якась невідома жінка в під’їзді, кодове слово, що означає жіноче ім’я, якщо прочитати його з кінця, і психолог, який вважає, що Альф Гуннеруд ужив слово, більш властиве жінкам.

— М-м, — кивнув Харрі. — Згоден. Але спершу я збирався розповісти, що навело мене на слід. І перш ніж повідати тобі, хто вбив Анну, я хотів запитати, чи не зможеш ти допомогти мені розшукати декого із тих, які зникли безвісти.

— Звичайно. Але чому ти до мене звертаєшся? Хіба пошук тих, що зникли, входить…

— Так, — сумно всміхнувся Харрі. — Пошук тих, що зникли, — це твоя турбота.

43

Рамона

Харрі знайшов Вігдіс Албу на пляжі: обхопивши руками коліна і вдивляючись у води фіорду, вона сиділа в тій же ніші в скелі, де він спав тієї ночі. У вранішньому серпанку сонце було схоже на своє бліде відображення. Ґреґор вибіг Харрі назустріч, виляючи хвостом. Був час відпливу, в повітрі відчувався запах водоростей і нафти. Харрі сів на камінь у неї за спиною і дістав сигарету.

— Це ти його знайшов? — запитала вона, не обертаючись.

Харрі прикинув, скільки часу вона його чекала.

— їх було багато, — відповів він, — і я серед них.

Вона прибрала пасемце волосся, що розвівалося на вітрі в неї перед очима.

— І я також. Але це було давним-давно. Можеш мені не вірити, але колись я любила його.

Харрі клацнув запальничкою:

— А чому мені вам не вірити?

— Та вір чому хочеш. Не кожній людині дається здатність любити. Ми — і вони, — може, і вірять, що можуть, але це не так. Вони можуть вивчити жести, репліки, послідовність кроків — і все. Дехто з них навіть здатний обдурювати нас тривалий час. Але мене вражає не те, що вони не можуть, а те, що не хочуть. Навіщо напружуватися, щоб відповісти на почуття, їм зовсім не знайоме? Ти розумієш, констеблю?

Харрі не відповів.

— А може, вони просто бояться, — сказала вона і повернулася до нього, — бояться подивитись у дзеркало і побачити в ньму карликів.

— Про кого ви говорите, фру Албу?

Вона знову повернулася лицем до затоки:

— А хто його знає? Може, про Анну Бетсен. Про Арне. Про себе саму. Таку, якою стала.

Ґреґор лизнув Харрі руку.

— Я знаю, як убили Анну Бетсен, — сказав Харрі. Він дивився їй у спину, але ніякої реакції не помітив. Він прикурив сигарету з другої спроби. — Вчора після обіду з криміналістичної лабораторії мені передали результати дослідження чотирьох склянок із кухонного столу Анни Бетсен. На них і мої відбитки. Я, очевидно, пив колу. Але ніколи в житті не додумався б запивати нею вино. А один із винних келихів виявився чистим. І найцікавіше, що у склянці з-під коли виявлені сліди гідрохлориду морфіну, що зазвичай іменується морфієм. Вам відомо, як діють великі дози морфію, чи не так, фру Албу?

Вона подивилася на нього. А потім поволі похитала головою.

— Невже? — сказав Харрі. — Повний колапс і втрата пам’яті з моменту прийому, сильна блювота і головний біль після повернення свідомості. Іншими словами, такі ж симптоми, як при глибокому сп’янінні. І так само, як рогіпнол, використовується насильниками для присипляння жертви. А нас зґвалтували. Всіх. Чи не так, фру Албу?

Над ними пролунав скреготливий крик чайки.

— Знову ви? — сказала Астрід Монсен, видала короткий нервовий смішок і впустила його до квартири. Вони пройшли в кухню, і господиня відразу заметушилася, почала заварювати чай, поставила на стіл торт, куплений у «Кондитерській Хансена», за її словами, на випадок, якщо хто в гості загляне. Харрі ж бурмотів якісь банальності щодо снігу, що випав учора, бідкався, що світ сильно не змінився, хоча всім здавалося, що він мав звалитися разом із баштами Всесвітнього торгового центру на телеекранах. І лише коли вона розлила чай і сіла, він запитав, як вона ставилася до Анни. Астрід застигла з розкритим ротом.

— Ви її ненавиділи?

У тиші, що настала потім, було чутно, як в іншій кімнаті дзвякнув комп’ютер.

— Ні, не те слово, — вона стиснула в руках величезний кухоль із зеленим чаєм. — Просто вона була… інша.

— Яка — інша?

— Її життя. Манера триматися. Вона вміла бути такою… такою, якою хотіла бути.

— А вам це не подобалося?

— Я… не знаю. Ні, напевно, все-таки не подобалося.

— Чому?

Астрід Монсен подивилася на нього довгим поглядом. Усмішка пурхала у неї в очах, немов метелик.

— Тут не те, що ви думаєте, — сказала вона. — Я заздрила Анні. Захоплювалася нею. Бували дні, коли я мріяла стати такою, як вона. Вона була моєю протилежністю. І ось я сиджу зараз тут, а вона…

Астрід втупилася поглядом у вікно:

— Вона одягалася так, ніби залишалася голою, і так виходила в світ, — ця Анна. Чоловіки з’являлись і йшли геть, вона знала, що їй їх не утримати, і все-таки любила. Вона не вміла писати олією, але виставляла свої картини на загальний огляд. Зі всіма вона розмовляла так, ніби мала підставу вважати, що вона їм подобається. І зі мною теж. Траплялися дні, коли мені здавалося, що вона вкрала характер, який по ідеї мусила мати я. Але я знала — нам разом на цьому світі місця немає, і мені слід чекати своєї черги. — Вона знову засміялася нервовим сміхом. — Але вона померла. І тоді виявилося, що я помилилась. Я не можу стати нею. І ніхто не може стати нею зараз, — вона перевела погляд на Харрі: — Ні, я не