Безтурботний - Ю. Несбе

випадку. Там вона давала волю своїй фантазії. Там вона уявляла себе зовсім не такою, якою була в житті, там вона уявляла себе однією з героїнь романів, які перекладала, або Рамоною, пересиченою життям, розпусною, але безстрашною жінкою. Астрід дізналася про існування Рамони ще в ранньому дитинстві. Це була танцівниця з довгим чорним волоссям і карими мигдалеподібними очима. Астрід полюбляла малювати Рамону, й особливо її очі, але робити це їй доводилося крадькома — побачивши такі малюнки, мати відбирала їх, рвала на клапті й говорила, що бачити не бажає таких курвочок у себе вдома. Рамона зникла на довгі роки, але потім повернулася, й Астрід почала помічати, що все більше й більше підпадає під її владу, і понад усе, коли пише листи письменникам чоловічої статі, книги яких перекладає. Спочатку йшлося про мовні проблеми, прохання пояснити не зовсім зрозуміле місце, а потім вона починала засипати їх електронними повідомленнями неформального характеру, після чого вже французькі письменники настійно просили її про зустріч. Коли вони приїдуть в Осло у зв’язку з презентацією книги, та хоч би навіть і тільки заради особистого знайомства з нею. Вона всім відмовляла, але так, що це жодним чином не відлякувало наполегливих поклонників, а швидше навпаки, ще більше притягало їх до неї. Ось у чому полягала тепер уся її літературна діяльність, після того як кілька років тому її блакитна мрія видавати власні книжки розбилася вщент, коли консультант одного з видавництв подзвонив їй і прошипів у слухавку, що більше не в змозі виносити її «істеричні схлипи» і що в світі не знайдеться жодного читача, який захотів би платити за її вигадки, хоча, можливо, який-небудь психолог і погодився б ознайомитися з ними за пристойний гонорар.

—- Астрід Монсен!

Вона відчула, як горло в неї стиснулось, і її охопила паніка. Не вистачало тільки задихнутися просто на вулиці привселюдно. Вона вже збиралася ступити на проїжджу частину, але тут на світлофорі з’явився червоний чоловічок. їй так хотілося на той бік вулиці, але червоному чоловічкові вона завжди підкорялася.

— Привіт! А я якраз до вас збирався. — Харрі Холе підійшов і став поряд із нею. У нього був усе той же вираз загнаного звіра на обличчі, все такі ж червоні очі. — Перш за все я хочу сказати, що прочитав рапорт Волера про бесіду з вами. І ще, що, здається, ви збрехали мені зі страху.

Вона задихала, мовби викинута на берег риба.

— Я, звичайно, теж повний кретин, що не розповів одразу вам про свою роль у цій справі, — сказав поліцейський.

Вона із здивуванням подивилася на нього. Судячи з тону, він щиро жалкував про те, що сталося.

— А я читала в газеті, що винного нарешті взяли, — почула вона свій власний голос.

Вони обмінялися поглядами.

— Чи вбили, чи що, — тихо додала вона.

— Так, — сказав він і вичавив із себе усмішку. — Але, може, ви все ж таки допоможете мені прояснити кілька питань?

Уперше за столиком в «Кондитерській Хансена» з нею сидів співбесідник. Дівчина за стойкою змовницьки підморгнула їй, буцім велетень, що прийшов із нею, — її кавалер. Але оскільки вигляд у нього був таким, немов він тільки що з ліжка, вона навіть могла припустити, що… ні, їй і думати про це зараз не хотілося.

Харрі простягнув їй роздруки цілого ряду електронних листів і попросив продивитися їх. Можливо, вона як письменник зможе сказати, написані вони чоловіком чи жінкою? Вона подивилася на листи. Письменник, як він висловився. Сказати йому правду? Вона піднесла чашку до губ, щоб приховати усмішку, що з’явилася при цій думці. Зрозуміло, ні. Вона брехатиме.

— Важко сказати, — мовила вона. — Це белетристика?

— І так, і ні, — відповів Харрі. — Ми думаємо, що автор — убивця Анни.

— Так, виходить, це чоловік.

Харрі втупився поглядом у стільницю, і вона кинула на нього швидкий погляд. Красивим його не назвеш, але щось привабливе в ньому було. Вона відразу — хоч як неймовірно це звучить — вловила це, тільки-но побачила його лежачим на сходовому майданчику перед своєю квартирою. Можливо, тому що вона випила на чарку «Контро» більше, ніж зазвичай, але він здався їй таким смирним, майже красивим, немов сплячий принц, якого хтось поклав перед її дверима. Речі, що випали у нього з кишень, валялися навколо і на майданчику, і на сходинках. Вона підібрала їх одну за однією і навіть заглянула в гаманець, де знайшла його картку з адресою та ім’ям.

Харрі підвів очі, і вона тут же відвела свої. Чи подобався він їй? Безумовно. Проблема в тому, що вона йому не подобається. Істеричні схлипи. Безпричинний страх. Напади ридань. Йому такі не потрібні. Йому потрібні такі, як Анна Бетсен. Такі, як Рамона.

— Ви впевнені, що не впізнаєте її? — поволі запитав він.

Вона з жахом подивилася на нього. І лише тепер помітила,

що він тримає в руці фотографію. Він уже раніше показував її. Жінка і двоє дітей на пляжі.

— У ніч вбивства, наприклад? — наполягав він.

— Ніколи в житті не бачила її, — твердо відповіла вона.

Знову пішов сніг. Лапаті мокрі сніжинки брудно-сірого кольору падали на буру землю на просторі між Управлінням поліції та «Ботсеном». У кабінеті на Харрі чекала записка від Вебера. Зміст записки зміцнив його в підозрі, яка, власне, і змусила його подивитися на листи під іншим кутом зору. І все ж таки коротка, але містка записка Вебера викликала у нього шок. Своєрідний очікуваний шок.

Залишок дня Харрі провів, сидячи на телефоні й раз у раз бігаючи до факсу і назад. У проміжках він роздумував. Складав камінь на камінь, прагнучи не думати про те, що він хоче знайти. Але картина вимальовувалася дуже виразна. Ця дорога могла вести то вгору, то вниз або звиватися, скільки їй заманеться, але, як і всяка інша така дорога, в кінці вона мала привести до початку.

Коли Харрі закінчив, йому майже все стало ясно. Він відкинувся на спинку конторського стільця, але тріумфатором себе не відчував, тільки відчував порожнечу всередині.

Ракель ні про що не запитала, коли він подзвонив їй і сказав, щоб сьогодні вона його не чекала. Потім він піднявся до їдальні й вийшов на балкон, де двоє курців тремтіли від холоду. Глибоко під ними в ранніх осінніх сутінках миготіли міські вогні. Харрі закурив сигарету, провів