Безтурботний - Ю. Несбе
— У мене був однокласник на ім’я Людвіг Александер, — голосно сказав Харрі.
Курці, що пританцьовували на холоді, обернулися до старшого інспектора.
— Він грав на піаніно, і його прозвали Діезом. Просто тому, що якось на уроці співу він мав дурість привселюдно заявити вчительці, що його улюблена тональність діез. Коли наставала зима, ми на кожній перерві грали з паралельним класом у сніжки. Діез відмовлявся, але ми його примушували. Використовували в ролі гарматного м’яса. Сам він кидав сніжки так, що вони ледве перелітали на бік супротивника. А в його рядах був Руар, міцний такий хлопчак, він у гандбол за Уппсалу грав. Зазвичай він заради сміху приймав сніжки Діеза головою, а потім своїми влучними, сильними кидками розквітчав йому обличчя в кров. Але одного разу Діез сліпив сніжок навколо каменя і кинув його так високо, як тільки міг. Руар стрибнув сміючись і відбив його головою. Звук пролунав такій, ніби камінь ударився об камінь, який лежить на мілководді, такий жорсткий і м’який одночасно. Того дня я єдиний раз бачив «швидку» в шкільному дворі.
Харрі глибоко затягнувся.
— У вчительській цілими днями думали й гадали, чи заслуговує Діез на покарання. Але ж він ні в кого сніжкою не мітив, і питання тільки в тому, чи слід карати людину, яка попросту не врахувала, що один ідіот поводиться по-ідіотськи.
Харрі загасив недопалок і ввійшов усередину.
Час перейшов за пів на четверту. Злий вітер іще додав у силі на белебні між Акерсельвою та станцією метро на площі Гренландії, де школярів і пенсіонерів як пасажирів почали змінювати люди із замкненими обличчями і при краватках, що поспішають додому після роботи. Харрі врізався в одного з них, коли біг униз по сходах, і почув кинуту йому вслід лайку, що луною відбилася від цегляних стін. Він зупинився перед кабінкою між туалетами. У кабінці сиділа та ж сама немолода жінка.
— Мені треба поговорити з Симоном, негайно.
Вона подивилася на нього холодними карими очима.
— Його немає в Тоєні, — сказав Харрі. — Всі виїхали.
Жінка нерозуміюче знизала плечима.
— Скажи, що його Харрі питає.
Вона похитала головою і зробила знак рукою, щоб він ішов геть.
Харрі наблизився впритул до скла, що розділяло їх:
— Скажи, це спіуні герман.
Симон віддав перевагу Енебаккевеєн над довгим тунелем через Екеберг.
— Не люблю тунелів, розумієш, — пояснив він, коли вони тяглись у бік скель у пробці надвечір’я.
— Так, значить, двоє братів, що перебралися до Норвегії й виросли разом в одному вагончику, стали недругами, тому що покохали одну дівчину, —- сказав Харрі.
— Марія з дуже поважної сім’ї ловара. Вони облаштувалися у Швеції, де її тато був булибас. Вона вийшла заміж за Стефана і переїхала з ним до Норвегії, коли їй тільки виповнилося тринадцять, а йому вісімнадцять. Стефан до смерті любив її. Якраз у цей час Расколь ховався в Росії, розумієш. Не від поліції, а від косовських албанців, які орудували в Германії. Вони вважали, що він кинув їх по бізнесу.
— По бізнесу?
— Вони знайшли порожній трейлер на автобані під Гамбургом, — усміхнувся Симон.
— Але Расколь повернувся?
— Одного прекрасного травневого дня він з’явився в Тойені. Тоді-то вони з Марією і побачили одне одного вперше. — Симон засміявся. — Господи, якими поглядами вони обмінювались! Я навіть на небо подивився, думав, зараз гроза вдарить, так повітря наелектризувалося.
— Вони закохались одне в одного?
— Відразу. На очах в усіх. Деякі жінки навіть соромливо відвернулися.
— Але якщо це було так очевидно, родичі, напевно, якось відреагували.
— Та ні, ніхто не думав, що це так небезпечно. Не забудь, що ми одружуємося раніше за вас, розумієш. Ми не в силах стримувати молодь. Вони закохуються. Тринадцять — ти можеш собі уявити…
— Можу. — Харрі почухав потилицю.
— Але все виявилося дуже серйозно, розумієш. Вона була замужем за Стефаном, але любила Расколя з того самого дня, коли побачила його вперше. І хоча вони зі Стефаном жили у своєму вагончику, вона зустрічалася з Расколем, адже він весь час там перебував. Ну і сталося так, як і мало статися. Коли народилась Анна, тільки Стефан і Расколь не знали, що вона дочка Расколя.
— Бідолашна дівчинка.
— І бідолашний Расколь. Із них тільки Стефан був щасливий. Він так пишався, розумієш. Казав, що Анна така ж красива, як і її тато. — У сумних очах Симона промайнула усмішка. — Може, все б так і далі продовжувалось, якби Стефан із Расколем не задумали пограбувати банк.
— І в них не склалося?
Залишаючись у пробці, вони все-таки під’їхали до Рюєн-крюссет.
— їх було троє. Стефан як найстарший мав увійти до банку й вийти останнім. І поки двоє інших побігли з грошима за машиною, в якій змогли б звідти виїхати, Стефан залишавсь у приміщенні банку з пістолетом, щоб співробітники не ввімкнули сигналізацію. Адже вони були дилетантами, навіть не знали, що банк обладнаний системою беззвучної сигналізації. І коли ті двоє під’їхали, то побачили, що Стефан лежить обличчям на капоті поліцейського автомобіля й лягавий надягає на нього наручники. Вів машину Расколь. Йому було тільки сімнадцять, і він навіть прав не мав. Він опустив скло. На задньому сидінні лежало триста тисяч. Він поволі під’їхав до поліцейської машини, на капоті якої розпластався його брат. І тут Расколь і поліцейський зустрілися поглядами. Господи, повітря так само наелектризувалось, як того разу, коли Расколь і Марія зустрілися вперше. Вони дивились один на одного цілу вічність. Я боявся, Расколь закричить. Але він не вимовив ані слова. Просто поїхав далі. Це була їхня перша зустріч.
— Расколя та Йоргена Льонна?
Симон кивнув. Вони минули перехрестя з коловим рухом і звернули на Рюєнсвінген. Біля заправки Симон пригальмував і ввімкнув поворотник. Вони зупинилися перед дванадцятипо-верховою будівлею. Поряд, над входом, світився блакитний логотип Норвезького банку.
— Стефан отримав чотири роки, тому що вистрілив із пістолета в стелю, — продовжив розповідь Симон, — але після суду сталося щось дивне, розумієш. Расколь прийшов на побачення із Стефаном у
