Безтурботний - Ю. Несбе

«Ботсен», і через день один із наглядачів заявив, що в нового ув’язненого начебто змінилася зовнішність. Шеф же його сказав, що так часто буває з тими, хто відбуває перший термін. Часом дружини не можуть упізнати своїх чоловіків, коли приходять до них на побачення вперше. Наглядач заспокоївся, але ще за декілька днів по тому до в’язниці зателефонувала жінка й повідомила, що відбулася підміна: замість Стефана Баксхета в камері перебуває його молодший брат, якого слід відпустити.

— Це дійсно правда? — запитав Харрі, витягнув запальничку і підніс її до сигарети.

— Так^звичайно, — відповів Симон. — У південноєвропей-ських циган увійшло до звичаю, що молодший брат або син відбуває термін за засудженого, якщо в того є сім’я, яку йому треба утримувати. А у Стефана сім’я була. Для нас це справа честі, розумієш?

— Але власті, напевно, розібралися?

— Е-е, — Симон махнув рукою. — Для них циган є циган.

І якщо він сидить за те, чого не вчиняв, значить, напевно винен у чомусь іншому.

— А хто дзвонив?

— Цього вони так і не з’ясували. Але тієї ж ночі зникла Марія. І її більше ніколи не бачили. Поліцейські привезли Расколя в Тоєн пізно вночі. Стефан відбрикувався, вергав прокляття, але його зв’язали й винесли в машину. Анні було два роки, вона лежала в ліжку, кричала, кликала маму, і ніхто, ні чоловіки, ні жінки, не могли її заспокоїти. Аж поки до вагончика ввійшов Расколь і взяв її на руки.

Вони пильно вдивлялися в двері банку. Харрі подивився на годинник. До закриття залишалося декілька хвилин.

— А що сталося потім?

— Коли Стефан відбув термін, він одразу ж виїхав із Норвегії. Я іноді зв’язувався з ним по телефону. Він багато їздив.

— А що з Анною?

— Вона росла у вагончику. Расколь віддав її до школи. У неї з’явилися нециганські друзі. І нециганські звички. Вона не бажала жити, як ми. їй хотілося робити те, що робили її друзі, — самій приймати рішення, самій заробляти на життя, мати своє житло. Відтоді, як вона отримала в спадок від бабусі квартиру й переїхала на Соргенфрі-гате, ми з нею взагалі не спілкувалися. Вона… так, вона сама вирішила виїхати. І лише Расколь хоч якийсь контакт із нею підтримував.

— Як гадаєш, вона знала, хто насправді її батько?

Симон знизав плечима:

— Наскільки мені відомо, цніхто нічого їй не говорив, але, я упевнений, вона знала.

Виникла невелика пауза.

— Ось тут це сталося, — нарешті сказав Симон.

— Перед самісіньким закриттям, — уточнив Харрі. — Як зараз.

— Він би не застрелив Льонна, якби не вважав, що зобов’язаний це зробити, — сказав Симон. — Він зробив те, що мусив зробити. Адже він воїн, розумієш?

— Ніяких тобі хихотливих наложниць.

— Чого?

— Та ні, нічого. А де Стефан зараз, Симоне?

— Не знаю.

Харрі чекав. Вони побачили, як службовець банку замкнув двері зсередини. Харрі як і раніше чекав.

— Востаннє він дзвонив із якогось шведського міста, — сказав Симон. — Із Йотебора. Це все, чим я можу допомогти тобі.

— Та ти не мені допомагаєш.

— Я знаю, — Симон зітхнув. — Я знаю.

Харрі побачив жовтий будинок на Вестланнсвеєн. У вікнах обох поверхів горіло світло. Він припаркувався, виліз із машини і подивився в бік станції метро. Там вони збиралися темними вечорами на початку осені. Сігген, Туре, Крістіан, Торкіль, Ейстейн і Харрі. Це був постійний склад команди, що крала яблука в чужих садах. Як правило, вони на велосипедах здійснювали марш-кидок у Нордстранн, де і яблука були більші, й шансів менше, що місцеві жителі знають їхніх батьків. Сігген першим перелазив через огорожу, Ейстейн залишався на шу-хері. Харрі як найвищому діставалися найвищі яблуні. Але одного разу вони полінувались їхати так далеко і зробили рейд по сусідству.

Харрі кинув погляд на фруктовий сад на іншому боці вулиці.

Вони вже наповнили кишені, як раптом Харрі виявив, що на них хтось дивиться з освітленого вікна другого поверху Дивиться й мовчить. Це був Діез.

Харрі відчинив ворота й підійшов до дверей. «Йорген і Крістіна Льонн» було написане на фарфоровій табличці над двома кнопками. Харрі натиснув верхню.

Беате відгукнулася тільки на другий дзвінок.

Вона запитала, чи хоче він чаю, але він похитав головою. Вона зникла на кухні, а він роззувся в передпокої.

— А чому на дверній табличці дотепер ім’я твого отця збереглося? — запитав він, коли вона ввійшла до кімнати з однією чашкою в руках. — Щоб сторонні знали, що в будинку є чоловік?

Вона знизала плечима й опустилась у глибоке крісло:

— Та ми про це навіть і не думали. Вона там так довго висить, що ми її вже не помічаємо.

— М-м, — Харрі склав руки разом. — По суті, я якраз про це і хотів поговорити.

— Про табличку?

— Ні, про дизосмію. Коли не відчуваєш трупного запаху.

— Що ти маєш на увазі?

—* Я вчора стояв у себе в передпокої і читав повідомлення. Яке мені прислав убивця Анни. З ним точно як із вашою табличкою. Відчувати відчуваєш, а мозком не сприймаєш. Це як при дизосмії. Роздрук висів там так довго, що я перестав його помічати. Так само, як і нашу із Сестринцем фотографію. Коли вона зникла, я відчув: щось змінилося, але не зрозумів, що саме. І знаєш чому?

Беате похитала головою.

— Бо в мене не було приводу подивитися на все, що сталося, під іншим кутом зору. Я бачив тільки те, що припускав побачити. Але вчора дещо сталось. Алі розповів, що того вечора бачив зі спини якусь жінку біля входу до підвалу. І до мене дійшло: адже я із самого початку, не усвідомлюючи, виходив із того, що Анну вбив чоловік. А помилкове припущення примушує тебе йти по помилковому сліду, і ти навіть не розглядаєш інші варіанти. А завдяки розповіді Алі я подивився на цей текст новим поглядом.

Беате зробила брови дашком:

— Ти хочеш сказати, що Анну Бетсен убив не Альф Гуннеруд?

— Ти знаєш, що таке анаграма? — запитав Харрі.

— Перестановка літер для…

— Убивця Анни знову залишив для мене патрин. У даному разі — анаграму. Я побачив це в дзеркалі. Виявилось, текст підписаний жіночим ім’ям. У дзеркальному відображенні. Я відіслав текст Еуне, а той зв’язався із фахівцем, що розбирається в когнітивній