Загублена - Гілліан Флінн

— Для різноманітності я сама хочу щось тобі принести,— наполягаю я. Іду на кухню і дістаю два великих келихи для мартіні. Свій заповнюю джином, вкидаю одну оливку. В його келиху — три оливки, джин, оливковий сік, вермут і три останні розчавлені пігулки снодійного.

Я приношу мартіні — й починаються пестощі. Поки це триває, мій джин швиденько зникає в шлунку. Потрібно заспокоїти нерви.

— А ти хіба не любиш мартіні? — цікавлюсь я, помітивши, що він відпив лише трішки.— Я завжди уявляла, як буду твоєю дружиною і змішуватиму своєму чоловікові мартіні. Знаю, що це дітвацтво,— суплюсь я.

— Ох, дорогенька, це чудово. Я просто насолоджувався миттю. Але...— він ковтає усе одним махом.— Якщо тобі буде приємно!

Він схвильований і торжествує. Дрючок аж блищить після завоювання. Фактично Дезі нічим не відрізняється від усіх інших чоловіків. Уже незабаром він починає куняти, а потім хропіти.

А тепер я можу розпочати.

Частина третя Хлопець повертає дівчину (чи навпаки)

Нік Данн

Минуло сорок днів

Вийшовши під заставу, я очікую суду. Мене арештували й випустили — таке собі знеособлене з-волі-й-на-волю, слухання з приводу застави, відбитки пальців і фотографування, переїзди, переходи і передачі; це змусило мене почуватись не як тварина, а як виріб на конвеєрі. Так створювався Нік Данн, Убивця. Перш ніж справа дійде до суду наді мною, минуть місяці (суд наді мною: ці слова ще й досі загрожували моєму психологічному стану, перетворювали мене на писклявого хихотуна, на божевільного).

Після виходу під заставу я мав почуватися привілейованим. Я не намагався тікати, навіть знаючи про свій можливий арешт, отож у суді вирішили, що й надалі такої загрози не буде. Боні теж замовила за мене добре слівце. Тож я отримав шанс залишатися у власному будинку ще кілька місяців, перш ніж переїхати до буцегарні й померти волею влади штату.

Так, мені надзвичайно пощастило.

Це була середина серпня, що ніяк не вкладалося в голову. «Ще й досі літо,— думав я.— От як могло відбутися так багато подій, а ще навіть не осінь?» Було нестерпно тепло. Моя мама називала «це погодою для коротких рукавів», бо вона завжди більше непокоїлася через комфорт своїх дітей, ніж власне градусник Фаренгейта. Погода для коротких рукавів, жакетів, плащів, пальт. Рік, розкреслений за допомогою верхнього одягу. Для мене цього року спочатку буде погода для кайданків, а потім, напевне, погода для тюремної роби. Чи погода для поховального костюма, бо я не збираюся до в'язниці. Краще самогубство.

Таннер зібрав аж п'ять детективів, щоб знайти Емі. Поки що нічого. Це наче намагатися зловити воду. Я тижнями щоденно грав свою гівняну роль у виставі: записував повідомлення для Емі й постив їх у тому блозі юної Ребеки — «Хто це зробив». (Принаймні Ребека залишилася вірною). На цих відео я був одягнений у речі, придбані Емі, зачісував волосся, як вона любила, і намагався прочитати її думки. Моя лють до неї нагадувала розжарений дріт.

Більшість часу на моєму газоні паркувалися телевізійники. Ми нагадували солдатів різних армій, які багато місяців стоять одні навпроти одних на відстані пострілу та спостерігають одні за одними через нейтральну смугу, досягаючи якого збоченого братерства. Там був один тип з голосом, як у мультиплікаційного богатиря, і я до нього прикипів, а це просто небачено. Він зустрічався з дівчиною, яку дуже кохав. Щоранку його голос гудів у мене за вікном, коли вони вдвох аналізували свої побачення; все, здається, йшло добре. Я хотів дізнатись, як закінчиться історія.

Я закінчив запис свого вечірнього відео для Емі. Одягнув зелену сорочку, в якій подобався їй, і розповів історію про нашу першу зустріч на вечірці в Брукліні. Про мою жахливу першу фразу: «Лише одна оливка». Мене охоплювало приниження щоразу, як Емі про це згадувала. Я розповів, як ми вийшли з того спекотного помешкання на тріскучий мороз, про її руку в моїй руці, про поцілунок у хмарі цукру. Це була одна з небагатьох історій, які ми переказували однаково. Я розповідав усе це в ритмі казки на ніч: заспокійливо, інтимно, з повторами. Всі мої записи завжди закінчувалися однаково: «Повертайся до мене, Емі».

Вимкнувши камеру, я розслабився на дивані. (Я завжди записувався, сидячи на дивані під її лиховісним непередбачуваним годинником із зозулею, бо знав, що як Емі його не побачить, то вирішить, що нарешті я здихався цього нещастя, а тоді повірить у це — і вже байдуже буде, які солодкі слова литимуться з моїх вуст. На всі вмовляння буде одна мовчазна відповідь: «Однак він позбувся мого годинника з зозулею»). Та зозуля вже незабаром мала вилізти, її скрегіт уже починав набирати сили над головою. Від цього звуку мої щелепи несамохіть стискувалися. Аж тут телевізійники надворі почали голосно і одностайно гудіти, немов хвилі в океані.

«Щось не так»,— подумав я.

У двері подзвонили аж тричі: Нік-Нік! Нік-Нік! Нік-Нік!

Я не вагався. За минулий місяць я перестав вагатися. Завжди готовий до проблем.

Я відчинив двері.

То була моя дружина.

Повернулася.

Емі Елліот-Данн стояла боса на моєму порозі у тоненькій рожевій сукні, яка прилипла до тіла, наче намокла. На її щиколотках виднілися темно-фіолетові кружала. З одного обвислого зап'ястка теліпався шматок мотузки. Її волосся було коротке й поскубане на кінцях, наче його недбало погризли тупі ножиці. Її обличчя було аж синє, а губи розпухли. Вона ридала.

Коли Емі простягнула до мене руки, то виявилося, що весь її живіт був у засохлих плямах крові. Вона спробувала заговорити: рот розтулився раз і двічі, наче в німої русалки, яку викинуло на берег.

— Ніку! — нарешті скрикнула вона. Цей зойк відбився від усіх навколишніх порожніх будинків. І тут вона впала мені на руки.

Хотілося її прикінчити.

Якби ми були самі, я б міг стинути руками її горлянку, а пальці знайшли б ідеальні впадини на шиї, щоб відчути її шалений пульс... але ми були не самі, а перед камерами, і люди вже почали усвідомлювати, хто вона така — ця дивна жінка. Журналісти почали оживати, наче механічна зозуля в годиннику: кілька клацань фотоапаратів, кілька питань, а потім ринула лавина галасу та світла. Камери просто бомбардували нас, репортери насувалися з мікрофонами, усі волали ім'я Емі, верещали, реально верещали. Тож я вчинив, як