Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

За двадцять років убивств, трупів і садизму в усіх можливих формах нерви стають крицевими. Майор підійшов і оглянув рану біля підборіддя — від вуха до вуха. Рука вбивці не здригнулася. Холоднокровний експерт різницької справи з упевненими, вивіреними рухами.

— Знаряддя є? — запитав Ерван, і ніхто цієї миті не впізнав би його голосу.

— Ні.

Він уявив собі ніж, який міг прислужитися до такого. Без сумніву, той самий, який використали для очей. Ну ж бо, це твоя робота… Він зосередився на пошкоджених очницях і ледь не знепритомнів. Від вигляду порізаних, переораних, пошматованих повік, очних яблук і м’язів у нього стиснулося серце.

Сама лишень кількість крові давала підстави для здогадів: Одрі була на той момент ще жива — серцебиття, хай і сповільнене, вичавило те, що лишалося в артеріях, через ці діри, що зяяли на місці очей.

Але було й дещо гірше.

Один натяк на збоченця: убивця через рану витягнув язик. Мертва жінка ніби скорчила жахливу, моторошно саркастичну гримасу.

Ерван вийшов із кімнати й пошукав туалет. Двері, закапелки, глухі кути. Нарешті знайшов сортир, оббитий оксамитом, неначе будуар. Але тхнуло там каналізацією. Жовч підскочила йому аж до носоглотки й обпекла весь стравохід.

Він застромив голову під струмінь води — інтер’єр доповнювала мініатюрна раковина — й глянув на себе в дзеркало. Побачив, як там пульсує червоне відображення — уособлення провини. Ще одна пригорща крижаної води — й він себе опанував. Заборгував малій із поштарською сумкою об’єктивне розслідування фахівця високої кваліфікації. Коли він знайде цього виродка, то визнає свої помилки й візьме на себе відповідальність за злочин різника.

Повернувшись на місце вбивства, він знову став майором Морваном, керівником групи з № 36 із рекордним відсотком розкриття справ упродовж останніх трьох років. Постійно стикаючись зі світом злочинності, він звик до зла. Приречений на одні й ті самі жести, одні й ті самі слова. Мусить ловити горлорізів, хоча й не може повернути втрачене.

Ерван обвів поглядом приміщення, і його увагу знову привернули деталі побуту якихось дикунів. Загиджений і обшарпаний спальний мішок. Запліснявілі рештки їжі — чипси, шинка, камамбер… Огидне подерте ганчір’я. Урешті-решт, він погодився з Тонфа: тут жив якийсь безхатько. Сквотер, чи протеже Ізабель Баррер? Може, вона надала притулок божевільному волоцюзі-садисту? Колишньому пацієнтові? Старому приятелеві з психлікарні? Навіщо йому було селитися в бібліотеці?

— Ви знайшли якісь сліди в інших кімнатах?

— На кухні. Ізабель Баррер мала свою хату, але, зважаючи на пилюку, що вкриває меблі, вже сто років і носа сюди не потикала.

Ерван майже впевнився: вона пустила постояльця у віллу, на якій більше не жила.

— Біля спального мішка знайшли ще ось це, — Тонфа взяв із секретера, що слугував технікам за робоче місце, пластиковий пакет: у нього складали речові докази.

У кульку були сотні пігулок, капсул, флакончиків, без жодних написів чи етикеток. Безіменні ліки, які дають у шпиталях. Мабуть, псих покинув це в поспіху, коли втікав. Сценарій уже вимальовувався в уяві Ервана. Божевільний, якого намагаються накачати препаратами, аби вгамувати й зупинити в його жаданні чинити зло…

ХТО?

Відповідь дав Ерік Катц: «Людина-цвях жива».

Ерван форкнув, щоб відігнати першу гіпотезу: Тьєрі Фарабо досі живий і від вересня переховується у психіатрині. Він відвернувся від пакета з пігулками, тому що цієї миті інтуїція підказала: «гість» сам обрав бібліотеку. За книжки. Вимальовувався його суперечливий образ: чоловік, який жив у розкішній віллі, але гніздився в одній-єдиній кімнаті, дикун, який руками запихав їжу до рота, але жадібно читав, психопат, який перерізував горлянки непроханим відвідувачам, але розмірковував над «Пробами» Монтеня.

— Перегляньте всі книжки, — наказав він. — Проаналізуйте кожен відбиток, який на них знайдете.

Новий умовивід: Ізабель перестала приходити — вона померла за три дні до того, — і коли з’явилася Одрі, псих запанікував. Він забув про обережність: нейтралізація ворога за допомогою ножа, вправи різника й ритуально знівечена жертва.

ЛЮДИНА-ЦВЯХ ЖИВА.

Невже вони помилялися від самого початку?

Існує єдиний спосіб дізнатися:

— Обшукайте всю халупу.

— Ми вже…

— Hi, переверніть тут усе догори дриґом, від підвалу до горища. Розбирайте на дрібні шматочки, поки не знайдемо те, що маємо знайти.

— Що саме?

— Мінконді.

Тонфа, стріляний горобець, поцікавився:

— Ти маєш на увазі африканські штучки?

— Підірвіть цей сраний будинок і відкопайте мені ті фігурки.

Кремезний флік зашарудів своїми бахилами:

— Це передбачає купу писанини. Не впевнений, що…

— При тому, що тут перерізали горло флікові? Якщо потрібно, отримаємо дозвіл прочесати весь квартал!

Фавіні, який щойно підійшов до них, поклав руку Ерванові на плече, змушуючи повернутися:

— Зараз сам про це поговориш. Приїхала заступниця прокурора.

— Ми збираємося забити труну. Можете поглянути на небіжчика востаннє.

Лоїк не хотів ризикувати:

— Вигляд нормальний?

— Звісно. Ну, є плями…

Судмедексперт, Ів Рібуаз, споглядав Меґґі, яка сиділа в холі судмедінституту. Лоїк машинально простежив за його поглядом. Зсутулена, у своїх гіпівських лахах, жінка обіруч стискала сумку з джутової матерії. Справжня безпритульна жебрачка.

Ось ким вона була насправді вже цілу добу. Заблукана душа, вигнана з власного життя. Усі ці роки мала одну-єдину точку опори: Морвана. Із його смертю втратила все.

Лоїк зателефонував їй вранці, пообіцяв заїхати, коли можна буде побачити тіло. Приїхавши, знайшов її на дивані в пітьмі, із запнутими шторами. Певно, вона від учора й не поворухнулася.

Зате сам цілий день провів у метушні. Клопіт із перевезенням тіла. Перемовини з мерією Бреа. Дзвінки до парафії Пемполя. Призначення зустрічі