Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Ерван натягнув інші рукавички і взяв ту річ. Глиняна статуетка сантиметрів із двадцять заввишки в наївно-експресіоністському африканському стилі. Талісман утиканий іржавими цвяхами й уламками скла.

Нконді просто з рук творця. Фігурка, що слугувала за підпис.

На знахідку зреагували вбивчою тишею. Тонфа й Фавіні ніби знову поринали в жахіття, які вже два місяці намагалися забути.

Для Ервана все було інакше: він і не прокидався.

Якщо потребував доказу найгіршого — саме його й тримав зараз у руках. Ще один перспективний послідовник катанґзького вбивці. Або ще страшніше божевілля — сам Тьєрі Фарабо, який повернувся з того світу.

— Закинь мені це в герметичний пакет, — наказав він флікові з Руея.

Офіцер зник. Обидва чоловіки з групи Ервана мовчали. Їхні обличчя вкарбовувалися в пітьму з кожним спалахом сигнальних вогнів: синє, біле, помаранчеве…

— Дайте мені секунду.

Ерван відійшов і набрав номер підполковника Верні. Не встиг жандарм підняти слухавку, як Ерван уже запитав про результати допитів персоналу й пацієнтів ЗПП Шарко.

— Поки нічого. Вислухали близько половини…

— Ви досі там?

— Ні, всі роз’їхалися по домівках. Уже за дев’яту. Повернемося туди завтра. Професор Ляссе співпрацює доволі охоче й…

— Бігцем туди, затримайте його. Негайно.

— Що? За який злочин?

Ерван божевільно зареготав:

— Скажімо, приховування доказів, перешкоджання слідству, викрадення людей і трупів.

— Нічого не розумію, що ви таке кажете?

— Не страшно. Посадіть у холодну, щоби був свіженький.

— Ви приїдете?

— Схопіть його цієї ж ночі. Я зателефоную зранку, попереджу, коли буду. На Бога, за ґрати його!

Він поклав слухавку, розмірковуючи над тим, що попри численні невідповідності в історії певна логіка вже вимальовується. Усе веде до ЗПП Шарко. Ізабель Баррер лікувалася там на початку 2000-х, а далі почала працювати. Тьєрі Фарабо нібито помер там 2009 року. Четверо психів викрали звідти — чи вважали, що викрали — зразки клітин серійного вбивці. Колишній учень нґанґи — Кріпо — вештався довкола цієї місцини, аж поки сам не уявив себе своїм наставником.

Фарабо мав неабияку репутацію всередині ЗПП. Чорна діра, довкола якої оберталися всі інші планети. Злиття примітивних інстинктів і вбивчих нахилів, яке притягувало зло, ніби магніт — залізні ошурки.

Десь дуже глибоко в душі Ерван розумів цю принадність. Темний магнетизм, який керував усім цим жахіттям.

Спотикаючись об груддя, повернувся до своїх людей. Почувався так, ніби вийшов із симулятора польоту.

І все-таки відшукав якісь рештки самовладання, щоб запитати в Тонфа:

— А Хосе Фернандес? Ти з ним бачився?

— З ким?

— Із Плагом, санітаром клініки Шарко.

Флік ляснув себе по лобі з щирим скрушним виразом:

— Чорт, забув! З цією історією Одрі я…

— Знайди його. Просто зараз. Я хочу поговорити з ним завтра зранку, хоч би де він був — у тюрязі, в Бретані чи на Марсі.

Згідно з офіційними даними, Тьєрі Фарабо помер від інсульту вночі 23 листопада 2009 року. З «Білої кобилиці» прибув лікар, аби виписати свідоцтво про смерть. На світанку Хосе Фернандес із колегою перевезли тіло до крематорію в Бресті, неподалік від промислової зони Берна. Просто перед спаленням Плаг зібрав зі стегон трупа фібробласти для пересаджування кісткового мозку. Після цього Людина-цвях перетворилася на попіл.

Усе це було неправдою.

Ключовий момент справи крився в проміжку кількох годин. Потрусити Плага. Повернутися до Бретані. Допитати Ляссе. Знайти лікаря, який підписав дозвіл на поховання. Почергово відшукати дійових осіб цієї п’єси.

Схрестивши руки на грудях, Ерван бурмотів, ніби схиблений, і потирав собі плечі, аби зігрітися, коли нарешті приїхав Рібуаз із портфелем. Майор зробив крок у його напрямку і гаркнув, не вітаючись:

— Бляха, що за херня? Ми вже дві години на тебе чекаємо!

Судмедексперт не відповів. На його обличчі, подібному до морди бульдога, відбився подив.

— Не розумію, — сказав він. — Ти не в курсі щодо матері?

Диявол зі мною.

Це їй довів кожен крок після пострілів у номері 418. Спочатку адміністрація Шато Раппаз попросила клієнтів залишатися у своїх кімнатах, поки їх не покличуть до конференц-зали готелю. Працівники кількома словами пояснювали «нещасний випадок» на четвертому поверсі.

Ближче до сьомої вечора її повели на перший поверх. В атмосфері стримуваного жаху вона пішла, чергуючи сором’язливі розпитування зі звинуваченнями (зрештою, вона була клієнткою готелю й не розуміла причини цього галасу). Ґаель зосередилася на своїй ролі, щоб більше не думати про вчинений жах. Ніби опинилася в реанімації. Нічого ще не ясно, свідомість повертається, але вона тримає її на відстані.

Допит обмежився звичайними формальностями. Фліки, не більш зацікавлені за митників аеропорту, поставили традиційні запитання, навіть не підняли очей від анкети, в якій старанно щось креслили. Паспорт. Мета приїзду. Стислий опис усього, чим того дня займалася в місті й у готелі.

Дівчина, в якої Ґаель позичила паспорт, окрім схожості на неї, мала ще одну перевагу: виявилася членкинею кількох екологічних асоціацій, одна з яких, зосереджена на захисті деяких видів тварин, що вимирають у європейських лісах, базувалася у Лозанні. Ґаель сказала, що між сеансів шопінгу (вона дала адреси кожного магазину й точний час відвідування) зайшла в офіс асоціації, щоб презентувати свій проект захисту грифа-ягнятника «Не можна припиняти боротьбу!». На підтвердження цієї брехні дістала з сумочки брошурку про того хижака на межі вимирання, роздруковану напередодні. Фліки перезирнулися: таткова донечка, яка не має інших справ, окрім захисту хрін зна яких хижаків. Клацання ручки. «Дякуємо, мадемуазель».

Ґаель знахабніла до того, що попросила дозволу якомога швидше виїхати з готелю. Фліки погодилися. Розслідування було абсолютно рутинною справою. Усе вказувало на те, що замах на Трезора Мумбанзу, впливову особу з Катанґи, майбутнього кандидата на пост губернатора провінції, обернувся різаниною. З якого