Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
Усі уявляли радше клошара-вбивцю, такого собі Франсіса Ольма,[121] що подався в мародери з ножиком «Оріпеї» у кишені, а не цивілізованого кілера, який зіллється з натовпом і вкраде машину, щоб утекти. І все ж таки на головних транспортних артеріях в усій окрузі встановили блокпости — на автомагістралях, трасах національного й окружного значення… В західному передмісті, від Версаля до Сен-Жермен-ан-Ле, чатували патрулі. На підкріплення прислали територіальні бригади, загони спостереження та втручання Національної жандармерії (PSIG) — їхні гелікоптери трималися неподалік. Навіть Річкова бригада патрулювала Сену на випадок, якщо звір спробує втекти вплав.
Ерван утратив контроль над ситуацією. Комісари, майори, підполковники жандармерії юрмилися в саду довкруж вілли, що перетворилася на штаб кампанії. Дехто хотів оголосити пошук свідків — але свідків чого? Інші пропонували проаналізувати заяви до місцевих відділків поліції за останні тижні — їхня майбутня здобич, можливо, вже наробила шкоди в околицях. Що ж до прокурора республіки, який врешті-решт приїхав особисто, то його турбували самі лишень проблеми комунікацій: скласти прес-реліз для ЗМІ, обмежити чутки в інтернеті, організувати вранішню прес-конференцію…
Ерван гриз вудила. На його думку, вся ця метушня була марною: убивця завдав удару напередодні ввечеpi, тобто за добу до цього, і зараз уже далеко. Ключ до його викриття крився в минулому Ізабель Баррер. Ніхто не вдирався до її халупи. Сама психіатриня, вона й тільки вона оселила божевільного в цих стінах. Ерван уже мав одну ідею — Людина-цвях жива — але ця гіпотеза видавалася надто збоченою, тож не йшлося про її викладення без ґрунтовних доказів. До того ж, їхній об’єкт міг усе-таки потрапити в тенета поліцейських — без грошей і зв’язків, із нестабільним психічним здоров’ям і виглядом безхатька: таку пташку можна сподіватися спіймати швидко.
Минули дві години, а Рібуаза досі не було. Ніхто не розумів, чому Ерван відмовляється залучити звичайного лікаря, аби той виписав свідоцтво про смерть. Ні: він хотів, аби Рібуаз і тільки Рібуаз підтвердив, що смерть Одрі була «миттєвою». Він також розраховував, що той помітить на місці злочину ще якісь деталі. Ерван вимкнув прожектори й зупинив роботу криміналістів: побоювався, що спека в кімнаті прискорить розпад і точний час смерті встановити не вдасться.
О дев’ятій усі посадовці розсілися по своїх машинах, пообіцявши одне одному цілу ніч зв’язуватися телефоном, — Ерван погоджувався з ними, але йому вже було начхати. Він передав естафету окружному комісару Версаля, П’єрові Сандовалю, який знав свою справу.
Ерван потиснув усім руки, позаписував номери, попрощався з усіма, ніби після барбекю. Більше не тремтів, але це якраз і віщувало недобре: він перейшов до стадії внутрішнього охолодження — температура падає на один градус кожні три хвилини, серцебиття сповільнюється, кров недостатньо живить кінцівки, настає параліч та обмороження. Інтуїція підказувала, що надворі не так уже й холодно, та це лише погіршувало стан Ервана. Не ніч була йому ворогом, а власне тіло.
До того ж, у голові свердлила мігрень, очі палали. Уже дві години сад освітлювали тільки миготливі LED-ліхтарі, йодові лампи та фари тачок і поліційних фургонів.
Зрештою, він зібрав своїх людей під дубом біля ставка й аж тепер зміг організувати особисту партизанську війну. Його сили віднині обмежувалися Тонфа й Фавіні, зате вони вже знали життєпис Ізабель Баррер. Могли знову перерити його, перевірити, чи не випускали психічно хворого пацієнта з котроїсь клініки, де вона працювала або сама лікувалася, — особливо з «Феянтін», адже Шату за якийсь кілометр від Лувесьєнна.
Але спершу Ерван хотів розв’язати одне суттєве питання:
— Хто повідомить родичам Одрі?
— У неї нікого не було, — сказав Фавіні. — Принаймні, вона про це ніколи не говорила.
Марселець мав рацію: слов’янка за походженням, Одрі завжди називалася сиротою і ніколи не приховувала темного періоду свого життя на межі жебрацтва.
— І все одно перевірте.
Чоловіки похмуро кивнули. Довкола них тремтіло листя й тонкі гілочки чагарників на березі ставка. Ноги зав’язли у вогкій глині.
— Які результати обшуку? — знову заговорив Ерван.
— Поки нічого, але вони й далі шукають.
Він мимоволі глянув на будівлю: уявив, як вона перетворюється на купу уламків — і в хмарі пилу постає розкрита таємниця.
— Повертайтеся на вулицю Ніколо. Вибийте двері, заберіть усі справи пацієнтів. Зайдіть також на вулицю де ля Тур. Згрібайте все, що може дати хоч якусь інформацію про Катца. Щоразу беріть із собою слюсаря та людей для підкріплення, заходьте з зарядженими пістолетами. Більше жодних ризиків. Я не виключаю, що наш клієнт заникався в одній із тих квартир.
— Не зрозумів, — втрутився Тонфа, — у нього можуть бути ключі?
Ерван утримався від відповіді — жодної певності.
— Також уважно перегляньте її виклики, повідомлення.
— Ізабель Баррер уже не мала контракту з оператором, — відповів Фавіні.
— Я говорю про номер Катца.
— Ми перевіряли: всі дзвінки стосуються пацієнтів.
— Ви що, людської мови не розумієте? Убивцею може бути один із них! Я впевнений, що вона лікувала цього ненормального.
Фавіні насупився. Тонфа наважився заперечити:
— Ми не маємо ордера на…
Біль пронизує голову дедалі глибше. Ці лампи, Господи Боже…
— Запам’ятайте раз і назавжди: наш ордер — це термін давності вторгнення.[122] Досить застережень. Заходимо, куди потрібно, перериваємо все, що потрібно.
— Тоді родина Баррер…
— Насрати мені на них. Ізабель переховувала божевільного, і його ім’я — у тих підшивках.
Цієї миті підійшов один із фліків з бригади Руея в латексних рукавичках, стомлений з вигляду, простягнув Ерванові якусь річ:
— Ми знайшли це в підвалі, у
