Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Не знаю. Ізабель Баррер провела три роки в Шарко. У цьому кублі сам чорт ногу зломить. Знайди мені того придурка та придумай щось, аби я міг допитати його якомога швидше. Є новини від Одрі?

— Ні. Сьогодні вранці не з’явилася. Але після того промивання мізків, що ти їй вчора влаштував…

Ніхто не знав про Ерванове доручення Одрі цієї ночі. Невже там щось пішло не так? Він довіку собі цього не пробачить.

Із Тонфа варто було грати відкрито. Кількома словами Ерван пояснив йому історію з віллою в Лувесьєнні. Може, то й дрібничка, а може — таємне лігвисько Катца-Баррер.

— Я відіслав її туди сьогодні вночі, — зізнався Ерван.

— Саму?

Він не відповів. Чистісінькі дурощі. Ніхто не знав напевне, якої межі могло сягати божевілля психіатрині та чи мала вона спільників. Ерван штовхнув Одрі вовкові в пащу, тієї миті, коли вона, сповнена ентузіазму, хотіла довести свою безмежну відданість…

— Записуй адресу, — нарешті видихнув він. — Вулиця де Домен, 82. Кидай усе та мчи туди й поглянь, що там.

— Узяти когось із собою?

— Фавіні. Відразу мені повідомите.

— О котрій ти приземлюєшся?

— О 17:40.

— Ми приїдемо тебе зустріти. Разом з Одрі, — додав Тонфа, певно, щоб розрядити атмосферу.

Відмикаючись, Ерван помітив нове повідомлення. Рібуаз. Він завершив розтин Падре. Підтвердив Ерванову версію. Можна ховати.

16:00. Пасажири з його рейсу пішли на посадку. Він поквапився за ними, думаючи про те, що повернеться сюди за два дні з тілом Морвана. Старий завжди годував їх байками про нібито кельтське коріння. Через усі ці трупи Ерван скоро й справді стане бретонцем.

Шато Раппаз, шоста вечора. Службовими сходами Ґаель піднялася на два поверхи до номера Трезора Мумбанзи. Ніякого марафету: справжня краса — внутрішня. Чорна стрейчева сукня-олівець, високі підбори, сріблясті кучері, сумочка зі стразами.

На ній також було пальто: ні Мумбанза, ні його люди не мали запідозрити, що вона живе в готелі. Мала ввійти до палацу, проминути рецепцію, не назвавшись, і піднятися просто до його номера. Візит конфіденційний — ніхто й не здогадувався, до якої міри.

Із того, що вона бачила (з її вікна було видно парадовий вхід готелю), Мумбанза зі своєю зграєю приїхав близько четвертої пополудні. Пан подорожував із помпою: дружина чи дві, кілька дітей, няньки, служниці, цілий кагал охоронців, двоє з яких — луба, — за словами Пайоля, не відходили від нього ні на крок. Увесь почет зупинився на другому поверсі, там само, де й Ґаель: вона чула, як цей натовп з радісним галасом заселявся в номер. Генерал, проте, зайняв кімнату на четвертому, № 418, з панорамним краєвидом озера й Альп.

Між Ґаель і Босом (таке прізвисько він мав у Лубумбаші) не було жодного зв’язку. Пайоль заплатив Ґаель у Парижі половину з домовлених трьох тисяч, решту мала отримати після повернення. Якщо її послугами будуть задоволені, завжди можуть виплатити особливий гонорар.

Четвертий поверх. Не почувалася ні знервованою, ні пригніченою. Багряні відтінки коридору нагадали їй інтер’єр у «Крику й шепоті» Інґмара Берґмана: шведський режисер казав, що червоний — це колір «душі зсередини».

Номер 418 зайняв західний кут поверху й розташований близько до службових сходів. Жодної камери на її шляху. Біля дверей вартували двоє велетів; скидалося на те, що вони помирали з нудьги. Поява дівчини їх розважила. Охоронці безцеремонно обшукали її, довго й жадібно обмацуючи — врешті-решт, мали ж вони перевірити товар.

Один із церберів розстібнув її сумочку й дістав звідти пластиковий пакет.

— Сказали ж: ніяких презиків.

— Це гумові рукавички.

— Навіщо?

— А ти як думаєш?

Чорний реготнув. Повернув їй клатч, постукав у двері, їх відчинив особисто Мумбанза. Тримаючи в руці телефон, мовчки впустив Ґаель. Здавалося, був не в гуморі. Дівчина так само мовчки скинула пальто.

Шукала інформацію про генерала й бачила в інтернеті його фото. Тривимірна версія виявилася набагато страшнішою: щонайменше метр дев’яносто, сто двадцять чи сто тридцять кіло. Знайомий типаж — таким був її батько, — і мимоволі відчула щось подібне до поваги. Все здавалося таким спокійним: готельний номер, здоровань у темному костюмі, приглушений шурхіт тканини від кожного руху й тихе подзвякування — мабуть, ключі від цілої купи валіз, величезні туфлі з гострими носаками.

Мумбанза клацав щось у телефоні, не звертаючи на Ґаель ані найменшої уваги. На його базальтовому обличчі мерехтіло світло від екрана. Дівчина не змогла втриматися від провокації:

— Якщо вже так, можна мені подивитися фільм?

Чорний ніби згадав про неї. У такі миті Ґаель дякувала небу, що довго ненавиділа власне тіло. Крок за кроком перемогла цю хворобу й почала себе цінувати. Нині вже любила всі свої форми, кожен їх міліметр. Ні, радше, була в них упевнена, як солдат — у своїй зброї. Усвідомлювала їхню принадність, могутність, їхню жорстоку звабливість.

Гадала, що генерал почне кричати, але його обличчя скривилося в гримасі, яка, мабуть, слугувала за посмішку.

— А тобі не бракує зухвальства.

— У нас не вся зима попереду, еге ж?

Гиготіння. Ну ось, африканець зрозумів, з ким має справу. З нахабною білою хвойдою, яку треба приборкати. У нього вже слинка потекла.

— Хочеш чогось випити? — він поклав телефон до кишені.

— Шампанського.

Мумбанза кивнув на журнальний столик перед оббитою оксамитом канапою: там із відерця з льодом стирчала пляшка, вкрита іскристими росинками. Далі виднілося ліжко, величезне, мов арена.

— Я візьмуся до нього, — Ґаель зауважила рік на етикетці.[116]

Клієнт, здавалося, поцінував її манери, але в глибині його зіниць зблиснула іскорка садизму. Жорстокість, підживлювана століттями рабства, презирства, расизму. Ґаель з її м’якеньким тілом молочної барви заплатить за пиху білих. Мумбанза був не з тих, хто бореться за свій народ. Він лише хотів обернути домінування білих собі на користь. Погляд ніби