Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Він збирався набрати її номер, коли помітив за склом зали прибуття розгублене обличчя підполковника Верні. Шия під комірцем у нього досі була перев’язана — поранили в Локіреку, куля влучила в горло просто над коміром бронежилета.

Коли Ерван побачив Верні ось таким, у вічному чорному дощовику, його миттєво пронизав гострий жаль. Останній із трьох мушкетерів: Аршамбо вбили під час штурму, Ле Ґен зі штабу Керверека мав тепер інший клопіт. Лише жандарм не зрадив свій пост. Ерван швидко написав Одрі CMC — «Зателефонуй», — і поклав телефон до кишені.

Із неспокійної посмішки офіцера Ерван зрозумів, що той готувався до найгіршого (він не пояснив причини свого візиту). Коротке рукостискання. Банальні фрази про політ і погоду. Цього разу не йшлося ні про каву, ні про «Золоті булочки». Брифінг пройде в машині, дорогою до ЗПП.

Ерван пам’ятав сіро-зелений краєвид, а сьогодні побачив його зимову версію: сіре на сірому. На рівнини, які, здавалося, затерлися аж до скелястої основи, залізними ошурками падав дощ. Після осінньої іржі зимова картина мерехтіла під зливою, ніби на відполірованому металі.

Кількома словами Ерван описав справу Катца-Баррер. Водночас усе й нічого. Тінь, яка постійно зринає на невиразній картині. Варто детальніше вивчити це питання. Верні не протестував, не зводив погляду з двірників, які танцювали під дощем. Нарешті на тлі змоклих ланів вималювалися глухі стіни Інституту Шарко, оточені мурами й ровами.

— Ви попереджали їх про наш візит?

— Ні, — відповів Верні. — А мав?

— У жодному разі.

На першому пропускному пункті вони пройшли контроль, здали зброю та показали документи, й лише по тому опинилися в самому ЗПП.

Нарешті, перед дверима з гартованої сталі, Верні подолав свою німоту:

— А що саме шукаємо?

— І гадки не маю. Але сподіваюся, це буде не просто відповідь, а остання крапка.

— Як ви познайомилися з Філіппом Юссено?

— Я був у нього викладачем курсу «Поведінкова та коґнітивна психологія» в Університеті Париж-Декарт.

— Якого року?

— 1986-го чи 1987-го, вже й не пам’ятаю.

— Скільки вам було років?

— Сорок із чимось.

Жан-Луї Ляссе змусив їх очікувати близько години. Чесний бій: адже Ерван приїхав до психіатра просто собі «з дружнім візитом». Вони всілися в його тісному кабінетику, напханому теками й книжками, якими були заставлені стіни, антресолі й колони в усіх кутках кімнатки.

Лікар не зрадив свого стилю англійського студента: під білим халатом виднівся жилет у стилі «преппі» й оксфордська сорочка, що доволі незвично поєднувалося з його сивим волоссям і фізіономією старого плейбоя. Із незрозумілих причин психіатр залишив Верні за дверима.

— За кілька років ви разом заснували клініку «Феянтін» у Шату. Звідки ви отримали гроші?

— Фінансування проекту взяв на себе Філіпп. Завдяки моєму досвідові в цій роботі вдалося долучити банки.

— Звідки в нього взялися гроші? Від дружини, Ізабель Баррер?

Обличчям Ляссе промайнула посмішка: саме лишень це ім’я пояснювало новий допит — уся ця буча зчинилася через неї.

— Авжеж, в Ізабель… Спершу вона входила до адміністрації клініки.

Іронія долі: двоє психіатрів відкрили свою клініку завдяки баблу жінки, яка пізніше стала її постійною пацієнткою.

— Вони вже були одружені?

— Так.

— Наприкінці 90-х ви пішли з клініки. Чому?

— Наші думки щодо напряму роботи розійшлися. Філіпп перетворював «Феянтін» на притулок для багатих невротиків. Мене не цікавив подібний… бізнес.

Ерван кивнув на вікно — за межами зеленого газону було видно огорожу з колючого дроту. А ще ці броньовані двері, заґратовані вікна…

— Надаєте перевагу злочинцям?

— Саме так.

— Ви продали свої акції?

— Коли я йшов, «Феянтін» небагато коштувала. Нині це авторитетний заклад.

— Ви відразу перейшли сюди?

— Ні, я керував кількома психіатричними відділеннями в державних закладах. 2005 року мені запропонували цю посаду. Справжня удача.

В Ервана мало не вихопилася дошкульна ремарка про навіжених убивць. Не грай агресивного мудака.

— Розкажіть мені про Ізабель. Ви добре її знали?

— Так. Ми товаришували наприкінці 80-х.

Невідомо чому Ерван подумав про шведську сім’ю.

— Ви одружений? — не стримався він.

— Ні. Не розумію, що ви намагаєтеся дізнатися.

— Повернімося до Юссено. На початку в них були добрі стосунки?

— Не можу так сказати. Вони кохали одне одного, але психічне здоров’я Ізабель створювало забагато проблем. Ізабель, на жаль, відповідала стереотипу психіатра, не менш хворого за своїх пацієнтів. До чого, власне, всі ці запитання?

Прийняв його Ляссе без жодних ознак невдоволення, тож Ерван вирішив повідомити:

— Ізабель Баррер загинула в ніч з 17 на 18 листопада.

— Убита?

— Чому ви про це подумали?

— Ви ж служите в карному розшуку, чи не так?

— Її збила машина неподалік від Бобура, що в Парижі.

— Суїцид?

— Ні. Просто нещасний випадок.

— Ви впевнені?

— Так, і приїхав я не для цього. — Ерван мимохіть повертався до тону жорсткого фліка. — Поговорімо про психічне здоров’я Ізабель. Згідно з моїми даними, вона кілька разів лікувалася в «Феянтін».

— Я був проти. Мені здавалося, що це, ну… всупереч професійній етиці. Філіпп переконав мене. Він казав, що лікування буде успішнішим, якщо вона залишатиметься в нього на очах. Він завжди сподівався, що дружина зможе повернутися до медичної практики.

— Але нічого не вийшло.

— Ізабель страждала через різні вияви психозу, але основною проблемою була шизофренія в поєднанні з нападами параної.

— Як