Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Це неможливо, майоре, — манірно протягнула медсестра, яку цей несподівано дзвінок відволікав від справ. — Я нічого не можу надати вам телефоном, ви самі знаєте. Раджу зателефонувати завтра вранці й поговорити з директором…

— Скоро буду.

Tpaca D13, мов сіра річка до смарагдового моря, під дощем котилася до лісу Сен-Жермен-ан-Ле. Здавалося, ніби він це вже переживав. Можливо, коли шукав сестру в глибинах Б’євра, у розпалі сатанинської оргії. Або коли поспішав до клініки де ля Вале в Швейцарії слідами фанатиків, які пересадили собі кістковий мозок Людини-цвяха.

Уже не думав ні про розслідування, ні про Африку. Сили не лишилося. Наче боксер у роздягальні, так одурманений втомою, що навіть не пам’ятає, виграв він чи програв. Не згадував більше й про загибель батька. На це енергії ще менше. Поки що в його голові пролітали самі тіні. Тривоги, передчуття, невиразні здогади. Знову їхав батьковими слідами. Знову його ім’я послугує ключем до нового прориву…

За межами досяжності двірників прямовисні струмені зливи рівняли стовбури дерев обіч шляху. Ерван мало бачив і слухався вказівок свого GPS, ніби сліпий, що чіпляється за собаку-поводиря. Віднедавна його мучив голод. Він зупинився на заправній станції, залив повний бак і купив шоколадний батончик. Від солодкого по-справжньому запаморочилося в голові: принаймні перестав рухатися згальмовано.

Знову GPS. За Руей-Мальмезоном він з’їхав із траси національного значення й піднявся вздовж Сени аж до лабіринту оздоблених коштовною деревиною павільйонів і садів. Клініка «Феянтін» розташовувалася на вулиці де л’Азіль. Ніби навмисно обрали.[111] Він зупинився перед брамою — суцільними листами чорної бляхи з фризом із гострих шпичаків. Ерван інстинктивно припаркувався за межами закладу, щоб опівночі не гратися в довгожданих гостей.

Подзвонив біля хвіртки поряд із подвійними стулками воріт — для тих, хто прибуває з почестями, автівкою або швидкою. Ввімкнулося різке світло, з переговорного пристрою почувся жіночий голос:

— Ви той флік, який телефонував?

Ерван пригадав солодкий тон медсестри і вирішив погратися у звабника.

— Я завжди дотримую обіцянок, — прошепотів він, показуючи на камеру свій значок.

Жінка захихотіла й відчинила хвіртку. Крокуючи алеєю, освітленою захованими в газоні лампами, Ерван готувався переконувати дівчину з домофону — мабуть, вона тут сама, якщо тільки не встигла покликати фліків із Шату. Його посвідчення з триколором тут замало: з огляду на клієнтуру, клініку, без сумніву, часто атакують папараці, а серед них і фальшиві фліки. Додатковим аргументом був лише його природний шарм.

У кінці алеї відкрилася масивна вілла з піщанику. Фасад відтінку тенісного корту з ґрунтовим покриттям, ряди білих вікон.

Інтер’єр контрастував з вохряними зовнішніми стінами: все бездоганно чисте, блискуче, сліпуче. Жінка в халаті за стійкою — суцільна посмішка:

— Що саме вам потрібно?

— Зазирнути у ваші реєстри 90-х років.

— У вас є судове доручення? Що-небудь?

Ерван усміхнувся. Цивільні завжди використовують некоректні терміни, запозичені з телефільмів. Інколи це може насмішити, але часто втомлює. Граємо відкрито.

— Нема в мене жодного офіційного документу. Це навіть не офіційне розслідування. Єдине, що я можу вам гарантувати: воно жодним чином не стосується ваших нинішніх пацієнтів. Події, які мене цікавлять, датуються дев’яностими-двотисячними роками.

— Які саме події? — жінка, сперлася на стійку, демонструючи масивні груди під низько розстібнутим халатом.

Жодного настрою для пустощів: він вирішив повернутися до найліпше вивченої ролі — жорсткого фліка, який часу не марнує.

— Щонайменше дюжина вбивств, із тортурами, понівеченими трупами, випатраними черевами й викраденням органів. Убивця використовує цвяхи й скельця, аби перетворити жертв на африканські талісмани. Якщо хочете дізнатися більше, буду змушений покликати вас до № 36.

Жінка страшенно зблідла й притулила руки до грудей. Ще трохи підкрутити гайки — й вона готова.

— У вбивці, про якого я говорю, з’явилися послідовники, й не виключено, що хтось із них лікувався у вас. Ще раз кажу: я кину оком на ваші реєстри й зникну.

Медсестра вже підвелася: принаймні, вона швидко метикувала.

— Зайдіть за стійку. Усе можна переглянути з мого комп’ютера.

Він запустив спільний пошук «Ізабель Баррер-Юссено, Ґреґуар Морван». Жодного результату. Спробував ще раз «Ізабель Баррер», тоді «Ізабель Юссено». У поєднанні з батьковим іменем це нічого не давало. Падре й психіатриня ніколи не перебували в «Феянтін» одночасно.

Тоді він перевірив госпіталізації Ізабель. Дати Фавіні підтвердилися: травень 1996-го, жовтень 1997-го, липень 2000-го. Ерван порівняв їх з історією подружжя. Перша ШКТО (шпиталізація за клопотанням третьої особи: Ізабель привезли сюди силоміць) трапилася за кілька місяців після народження Юґо, старшого сина. Наступна, знову ж таки силоміць, — за рік після народження Ноа. Останнє лікування свідчило про цілковитий крах шлюбу — за два роки до офіційного розлучення.

Ерван перейшов до Ґреґуара й помітив, що комп’ютер підказує інші збіги з прізвищем «Юссено». Не серед пацієнтів, а серед психіатрів. Як він міг забути? Філіпп був директором «Феянтін». Начхав на всі приписи професійної етики й поклав у клініку власну дружину. На цьому етапі Ерван мав вибір: співчутливий лікар, який тримає жінку поряд, чи доктор Мабузе,[112] який ув’язнює її через садизм, ревнощі або параною.

Але досі жодного зв’язку з Людиною-цвяхом.

Перш ніж поїхати, він ввів прізвище батька й отримав лише два результати: Морван лікувався тут у 2004 й 2007 роках (Ерван не пам’ятав, чи був батько відсутній у ці періоди), уже після Баррер-Юссено. Вони ніяк не могли перетинатися в Шату.

Перша по півночі. Цієї миті Одрі всього за кілометр чи два звідси, в Лувесьєнні, обшукує віллу Баррерів. Може, слід приєднатися до неї? Поміркованість порадила дати їй спокій: це як довіритися природі…

Останній пошук, «на коня». Ерван повернувся на домашню сторінку, шукаючи інформацію про саму клініку: історія, власники, діяльність. Одне з посилань вело на сторінку, присвячену засновникам. Ерван