Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Ерван і мріяти не міг про певніший зв’язок: Жан-Луї Ляссе, нинішній директор ЗПП[113] Шарко, в якому провів свої останні роки Тьєрі Фарабо. Вимальовується сценарій. Ляссе знав Філіппа Юссено, а також його дружину, Ізабель. Вони, певно, зберегли зв’язок після того, як перший пішов — про нього у списку співробітників не було записів з 1998-го. Ізабель Божевільна чула про Людину-цвяха від самого Ляссе.

Перед очима в Ервана сплив образ директора ЗПП, ставного плейбоя; попри добрі шістдесят років у нього й досі манери англійського студента. Не думав, що невдовзі знову зустрінеться з ним. Не очікував, що в машині вже шукатиме на мобільному ранкові рейси до Бреста.

Позаяк Філіпп Юссено та Ізабель Баррер померли, єдина жива душа на землі могла дати йому відповіді: сам Ляссе.

— Щоб зручніше було тримати, я встановив цівку типу «бобровий хвіст» і розширив роз’єм для магазина. Пістолет підійде й шульзі.

Жерар Комб призначив йому зустріч о восьмій ранку на паркінгу Епіне-сюр-Сен. Лоїк насилу встав — насправді, ледь заснув. Перед першим уроком стрільби він не вживав пігулок, щоб зрання бути в формі. Як наслідок, подрімав лише годинку-дві й почувався так, ніби запхав голову в пінопласт.

Тренер поводився з напівавтоматичним пістолетом так, ніби це було восьме диво світу. Він не уточнив моделі, а Лоїк не наважився спитати. Його порекомендував брат, тож від нього очікували бодай мінімуму знань.

— Я начистив кожну деталь, — вів далі Комб, — наждаком, просоченим мастилом, аби механізми рухалися м’якше…

Лоїк слухав неуважно. Та й слова, які він вловлював, не зачіпали свідомості: «гашетка», «подавач магазина», «хвіст спускового гачка»…

Нарешті, Жерар глянув йому просто у вічі, ніби збирався повідомити таємницю Святого Грааля:

— Головне — обробити кожен виток спіралі. Після цього — змастити, відкоригувати, вистріляти тисячі патронів, знову змастити… І лише тоді можна починати говорити про м’якість механізму…

Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, Лоїк продемонстрував масштаби свого невігластва:

— А скільки патронів можна вистріляти з такої зброї за раз?

Очі в експерта покруглішали. Він зненацька усвідомив, що весь цей час говорив мовою, якою співрозмовник не володіє.

— Перейдімо до практики, — сухо кинув Комб.

Вони стояли в довгому бункері з низькою стелею та стінами з голого бетону. Саме таке місце й уявляв собі Лоїк: кілька десятків метрів завдовжки, мішені у формі людських силуетів, чорні на білому тлі, в загрозливій позі, ніби готові стріляти.

Комб тепер уже не розводився перед Лоїком. Кількома рухами показав учневі, як подавати набої в набійник, як цілитися, стріляти, а коли магазин спорожніє, — як безпечно передати йому зброю.

Тримаючи пістолет у руці, Лоїк нарешті побачив те, що його цікавило: логотип на руків’ї з літерами «Р. BERETTA» знизу, написи на стволі — «US 9 mm М9-Р BERETTA», «65 490», значить, 9-міліметровий «Парабелум». Вага підказувала, що він має справу з крицевою, а не полімерною зброєю, — пушка важила понад кіло. Її зовнішній вигляд миттю нагадав численні бойовики, які він дивився малим. Насправді ж він знав цей ствол з інших причин: саме такий батько ховав у свій стіл перед вечерею. Був ще один варіант: часом він діставав його просто за обіднім столом, погрожуючи вбити дружину, якщо вона не стулить пельку. Навіює спогади…

Лоїк відмовився від звуконепроникних навушників і став у «позу очікування». З того, що він зрозумів, Комб колись входив до бригад втручання типу RAID. Його лексикон ніяк не стосувався спорту: йшлося лише про «ворожий контакт», «рішення про втручання», «танкову башту». Ідеально: саме те, за чим він прийшов.

Скерувати пушку на сорок п’ять градусів до підлоги. Повернутися в напрямку ймовірної стрільби. Зняти з запобіжника й покласти вказівний палець на скобу. За сигналом Жерара він пересмикнув затвор і націлився на мішені. Поза Вівера. Найліпша для НТБС (Нових технік бойової стрільби). Зброя в обох руках. На три чверті в анфас. Рука, що веде, витягнута вперед, друга — для підтримки.

Тренер ще не закінчив інструкції, а Лоїк уже натиснув на гачок. Не дотримався жодних вказівок Комба. Ні переривчастого дихання. Ні напруженої пози. Навпаки: він м’яко приймав віддачу й розслабляв руки, перш ніж вистрілити ще раз. Кожен постріл ніби розбивав реальність і залишав у ній чорну задимлену діру. Він був у захваті. Ця лазівка нагадувала йому наркоту. Змитися звідси раз і назавжди через вихід для митців…

Лоїк був набагато міцнішим, ніж здавалося. Десять років інтенсивного вітрильного спорту викували йому тіло атлета. Будь-кого іншого ці героїнові пригоди залишили б скелетом чи Бібендумом,[114] він же зберіг м’язовий корсет в ідеальному робочому стані.

Зброя між його пальців пульсувала, і він уже й не знав, у що насправді цілиться. Несправедливість, яка вбила його батька? Точно ні. Пронизливий біль після скасування кокаїну? Теж ні. Мерзенне насильство, яке над ним вчинили на очах — чи майже на очах — його дітей? Навіть не це. Він стріляв у своє становище молодшого брата, свою вічну другорядну роль, яка годиться для марудних справ і не надто важливих завдань. Він стріляв у свого старшого брата, який зателефонував напередодні ввечері й доручив йому зв’язатися з нотаріусом та організувати похорон на Бреа. Лайно.

Його сім’я більш ніж будь-коли стала йому нестерпною. Ерван уже прийняв роль голови клану. Мати, змушена все життя терпіти побиття, готувалася до ролі невтішної вдови. Лише сестричку Лоїк зволів помилувати — вродливу, неврівноважену, сповнену ненависті й водночас єдину, згодну сидіти біля його ліжка, поки він блював у зав’язці та завивав від жадання коксу.

Клацання порожнього набійника зупинило його лють. Лоїк стояв, напружений, зібраний, уважний. Він нахилився вперед, права рука пряма, ніби лом, ліва — трохи зігнута в лікті. Усмішка. Він почувався так, ніби займався цим усе життя.

Запала тиша, усе навколо досі вібрувало від вибухів. У