Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

що я маю на увазі, — видихнула вона, відвертаючись. — Я говорю про конкретне місце й час. У Лонтано нас закрутило у вирі. Людина-цвях стала каталізатором усіх прихованих безумств. Африка, прокляття нашого клану, гроші з копалень, насильство, расизм…

Ерван здався. Він спорожнів. Ні гніву, ані краплини сили щоб засуджувати Меґґі, звинувачувати або пробачати. Перш ніж поїхати в Африку, він сказав батькові: «Термін давності існує для суддів, не для злочинців». Він помилявся. Термін давності — всесвітній закон. Це забуття. Не пам’яті, а тіла: у ньому не лишалося гормонів чи адреналіну, аби бунтувати.

— Чому ти говориш мені це зараз? — запитав він нарешті, цілковито виснажений. — Бо заговорив батько? Остаточні рішення приймає він — аж до скону?

Жінка мовчала, не піднімала голови. Можна було подумати, що вона плаче або намагається себе опанувати. Ерван здогадувався, що вона радше сміється з його наївності.

— Тепер, коли його нема, ніщо вже не має сенсу. В кожному разі — я… більше не маю сенсу…

90

Удома — білі стіни, запах жавелевої води, порожній холодильник: домогосподарство в його стилі. Він досі не відчував жодної емоції: був у тому самому стані, що й в аеропорту Лубумбаші. Задурманений, отупілий. Намагався пробудити в собі інтерес хоча б до чогось: зателефонував своїй команді. Жодних новин. Набрав Одрі — автовідповідач. Фавіні працював із лікарнями, до яких шпиталізували Ізабель Баррер, — перелік був довгим. Тонфа зв’язався з пацієнтами Еріка Катца, які зустріли його холодно. Тепер він розшукував інформацію про родину Баррер і їхні філії. Кожен пообіцяв за ніч написати звіт, але Ерван уже зрозумів, що чекати завтра зранку особливо нема на що.

Зробив собі кави, й перед очима неочікувано застрибали картинки: Африка. Не Африка Каті Фонтана й Меґґі де Крефт, а його власна — події останніх днів. Поставив чашку й повалився на стілець, витримуючи перший залп спогадів: багряно-коричнева річка, двоколірні червоно-зелені береги, кадоґо в гумових рукавичках розпорюють животи своїм жертвам, Дух Мертвих, розірваний надвоє, ґетто Coco, охоплене полум’ям…

Він сподівався залишити позаду ці травми. Втішав себе ілюзією, що повернення в цивілізацію зітре їх, ніби з магнітної дошки. Сам собі нагадував хворого на малярію чи дизентерію, якому здається, що хвороба минула, бо він почувається ліпше, але не здогадується, що заражений на все життя і в його нутрощах ховаються яйця паразитів. Віднині темні сили Африки ніколи не перестануть нагадувати про себе, як напади болотяної лихоманки, що долають самих чорних.

Коли видіння начебто поблякли, перед очима зринуло батькове тіло з пошматованим горлом на підлозі літака. Ерван зігнувся навпіл. Не плакав — задихався. Не почувався приголомшеним — боровся з бажанням знепритомніти. Африканські спогади — радше жорстока сутичка, ніж замріяна меланхолія. Дивно, але свідомість зосередилася на колтановій пилюці в жолобках підлоги. Цей крупний план підказав йому вихід: спадщина. Він досі жодного разу про це не подумав. Звісно, цілий статок, але, без сумніву, приперчений таємницями та неприємними сюрпризами — його батько вмів майстерно випікати в диявольских печах паскудні несподіванки.

Кому відійдуть акції «Coltano»? Лоїкові, як передбачалося за часів їхнього з Софією подружнього життя? Чи Старий переглянув заповіт і перерозподілив своє майно з огляду на їхнє розлучення? Ні. Ерван пригадав, що минулого вересня він продав усі акції, щоб виплутатися з фінансової скрути, в якій сам нічого не зрозумів. Залишалося бабло. І, певно, чимало іншого «добра, що погано лежало», як кажуть у Конґо.

Ерван завжди присягався, що відмовиться від своєї частки, але ситуація змінилася: він побачив батька в дії, зміг оцінити ризики, на які він ішов у катанґзькій глушині, аби ще більше передати своїм дітям. Ішлося не про спадок, а про справу всього життя… Побачимо. Але від думки про те, щоб зв’язатися з нотаріусом, заглибитися в ці питання бабла й успадкування, йому знову крутило в животі.

Лоїк чудово з цим упорається. Ерван набрав номер брата, але той послав його в дупу. Ерван підвищив голос і доручив йому ще й організацію похорону на Бреа. Усе-таки це він у сім’ї мав виконувати «морський закон». Лоїк побурчав і зрештою погодився — його поведінка здавалася Ерванові щораз більш чудернацькою. Найдужче дивувало те, що він, здавалося, не боявся, хоча насильницька смерть Монтефіорі та вбивство Морвана мали б паралізувати його. Лоїк завше надавав перевагу принципу «Робімо ноги!». Що намислив ще цей малий?

До речі, про страх: не зайве було б подбати й про власну безпеку. Після всього побаченого й пережитого в Катанзі він став свідком, якого треба терміново прибрати. Кого боятися? Мумбанзи? Спільників Понтуазо? Інших невідомих убивць?

Задзвонив телефон: Одрі. Саме вчасно.

— На якому ти етапі? — відразу ж запитав він.

— Перечитую справу Кріслера.

-- І?

— Два місяці тому все було туманно, й досі нічого не змінилося.

— Жодного зв’язку з Ізабель Баррер?

— Нуль. Кріпо багацько лікувався у психіатричних закладах, перш ніж став фліком. У мене є список. Треба було би порівняти його зі списком Баррер, але сумніваюся, що вони перетиналися в гамівних сорочках. У ті часи панянка ще жила в Клермон-Феррані…

— Коли ви вдерлися до його кабінету, нічого підозрілого не знайшли?

— Тобі добре відомо, що ми знайшли.

— Окрім вирізок із преси та адрес.

— Була також справа Анн Сімоні.

— Де вона?

— У теці, яку ми передали тобі.

— Більше нічого?

Одрі кілька секунд подумала, й знову озвалася:

— У її бібліотеці було кілька книжок про африканську магію.

— Про нґанґ?

— Ми нервували, — флікиня мовби вибачалася. — Я не заглиблювалася в деталі.

— А що з сусідами — на Ніколо, на де ля Тур?

— Завтра вранці. Я не можу зробити все й відразу.

Одрі знала свою справу: вона ввіллється в повсякденне життя цих кварталів, кафе, консьєржів, крамничок, коли вся громада тільки прокидатиметься.

— Тоді працюй, — підсумував він.

— Хочеш, щоб я знову туди залізла? —