Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Даю сльозам текти по щокам. Вивільняю емоції, які розчулили мене та змусили вдатися до такого.

І не від горя рюмсаю, а від щастя, яке зараз від ніг до маківки огортає мене разом зі сонячними промінчиками, які  торкаються мого тіла, та дають ласкаве тепло.

Усміхаюся та підіймаю обличчя до сонця, прижмурюючись. Заплющую очі. Гріюся під цією яскравою зіркою та паралельно відчуваю, як висушуються мої рясні сльози.

Щічки поступово позбуваються солоних перлинок, а коли повністю сухі, то розумію, що треба йти додому та прикладатися до подушки. Відчуваю жахливу сонливість.

Опиняюся на подвір'ї. Йду до будинку та смикаю голову в сторону через те, що боковим зором когось бачу - в альтанці в садку сидить тато.

Дивуюся.

Він же вчора так наклюкався, що мав би сьогодні, мабуть, аж до обіду спати, а він у таку рань прокинувся.

Йду до нього, але не стежкою - навпростець через газон, і розумію, що ідея не найкраща.

Сьогодні напрочуд рясна роса - ноги від декількох кроків мокрі. Чвакають у босоніжках. Та не смертельно. Надворі нехолодно, а поки ще жарке літо. Останній же день липня.

- Добрий ранок, - вітаюся з татом та сідаю навпроти нього.

Зблизька у нього ще гірший вигляд. Трішки припухле обличчя, на якому написано, що йому вкрай зле, а волосся скуйовджене. Ледве тримає голову над чашкою чаю, що стоїть на столику, який нас і розділяє.

-Беруть великі сумніви, що він добрий, - хрипить та бере ту чашку до рук. Неохоче сьорбає. Запах  напою мені говорить, що у нього там ромашка. - Гівняний.

- Чому ти рано встав? - цікавлюся. - Ще навіть сьомої нема, а до того тобі краще піти лягти спати... Видно, що остання чарка учора була зайвою.

- Скоріше пляшка, а не чарка, - кривиться від чаю, мов від недобрих ліків, та відповідає на мою останню фразу. Ставить чашку на стіл та відкидається на дерев'яну лаковану спинку лавки. - Учора я сильно набрався.

- Мабуть… Тобі видніше. Не буду тебе повчати, адже яйця курку не вчать, - згадую улюблені слова діда.

- Але це не означає, що їх не треба слухати… Вибач, що вчора тобі свято зіпсував.

- Ти нічого не зіпсував, - заспокоюю. - Усе нормально.

- Сподіваюся, що правду кажеш, - підіймає припухлі та злегка почервонілі очі. - А ти де була?

- Святкувала, - коротко пояснюю.

- Зрозуміло, - знову тягнеться до чашки, яку притуляє до вуст.

Мовчанка. Її  лише розбавляють піснями галасливі та дзвінкі пташки. Слухаю їх та згадую, що я не раз задумувалася, що вони там таке вицвірінькують фактично кожного ранку.

- Тату, - кажу до нього, коли пташки на мить замовкають. Мабуть, для того, аби роси напитися та горлянки зволожити. - А чому…

- Насте, я не хочу говорити про це, - суворо видає.

- Але я навіть не поставила запитання, - хмурнію.

- Я його наперед знаю, - бурчить і додає. - Такий період у житті - мине. Не звертай уваги. Тобі треба власне життя влаштовувати, а не думати, чого два павуки в банці, які колись жили мирно, зараз не можуть знайти спільної мови.

І тато туди… Не звертай уваги… Не думай… А як мені не думати?

- Добре, тату. Не буду думати про павуків, - здаюся та  не поглиблюю цю розмову, бо він зараз, мов вулкан, якщо почну далі, то стане лавою плюватися - кричати. А якщо тато кричить - ховайся, але вдається до цього дуже рідко.

- Ти рано встав, бо тобі на роботу? - знову питаюся.

- Мабуть, не поїду… Або після обіду там з’явлюся.

- Думаю, що краще сьогодні тобі залишитися вдома, - даю пораду. - Ти зовсім ніякий.

- Подивлюся, - п'є чай.

Я покидаю тата і тією самою росою йду до будинку, а там до кімнати, до ванної та валяюся вже на своєму м’якому ліжку, але заснути не можу.

Думаю про Романа, тримаючи в руках його подарунок і роздивляючись уже при денному світлі - неймовірна блискуча краса, яка заворожує очі.

Тут же внутрішнє передчуття мені говорить, що далі варто очікувати лише на позитивні зміни. І я у них свято вірю.