Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Десь хвилин п'ять лежимо у безмов'ї. Я знову втуплююся у небо та чую, як моє серце в грудях перестає шалено  стукатися. Заспокоюється.

- Ти як? - долинає тихий голос Романа.

- Чудово, - кажу правду, адже мені дійсно добре. - А ти? - зустрічаюся з його поглядом.

- Не думав, що так усе закрутиться та станеться… А тобто все дійде до сексу… Мав подумати наперед, - бачу його зніяковілий вираз обличчя. - Але я встиг. Не переймайся… І, здається, що скоро у тебе мають бути місячні.

- Ти так зараз це говориш, мов шкодуєш про те, що сталося, - не подобаються мені його слова.

- Не шкодую, - моментально заперечує. - Просто не хочу, аби ти хвилювалася, адже все сталося дуже неочікувано та без захисту.

- Я не хвилююся, але мене більше зараз дратують твої слова, - кажу йому прямо. - Краще замість того, щоб роздувати проблему - обійми та поцілуй мене!

Хмикаю та розвертаюся, а він:

- Не злися.

Після цих слів  кориться. Притягує мене ще ближче до себе. Дає велику порцію солодких поцілунків та обіймів, які розряджають між нами напружену атмосферу, яку створила його ляпанина, що все неочікувано. За неї мені хотілося його віддубасити.

Відтулившись через хвилин п'ять від моїх вуст, Роман серветками витирає з моєї ніжки своє завершення, а після цього знову тягнемося до вина, якого випиваємо по келиху, бо більше не хочемо, а нам і не треба.

Лежимо на покривалі, дивимося разом на зорі, а також слухаємо річку, яка раніше мовчала, а нині шумить, немов говорить із нами – щось жваво розповідає. Але ми не розуміємо її мови, а тому не можемо втямити, що вона хоче сказати.

Та деколи люди, які розмовляють однією мовою, не можуть до кінця зрозуміти одне одного. І це дивно та наче здається нісенітницею. Проте воно саме так.

Що не дає нормально комунікувати? Брак слів? Чи може страх сказати правду?

Правду…

- Романе, - підіймаюся я на лікоть та бачу його обличчя, освітлене місяцем.

- Що?

Я бентежуся. Моя сміливість випаровується. Не можу запитати. Та, мабуть, і не треба. Ще рано.

- Дякую, - іншою рукою беру до рук подарунок, який висить на моїй шиї.

- Ти вже дякувала, - тягнеться своєю рукою до моєї руки та відтягує до себе, до своїх вуст теплих.

- А мені захотілося це ще раз сказати, - торкається губами кожного мого пальчика і коли доходить до мізинця - тягне мене до себе.

Я опиняюся на ньому - цілуємося та обіймаємося, але цього разу без продовження, хоча обох спокушає бажання. Каже знову віддатися йому в полон, але здаємося тільки ніжності, яка триває довго… Дуже довго…

Та не обходиться далі без втоми, яка косить Романа. Він засинає, коли його голова у мене на колінах, а мої руки зариті у його волосся та куйовдять.

Я не буджу Тільки тягнуся до пакета, а  хапонувши його, виймаю ковдру та накриваю Романа, аби не змерз. Хоча в таку теплу ніч, то треба ще постаратися, аби заледеніти.

А чому так роблю?

Йому же завтра… Ну а точніше вже сьогодні рано їхати, а зараз будити, прямувати до квартири… Уже буде ранок, і зовсім не залишиться часу для сну, який йому необхідний.

Сама я не сплю. Дивлюся на річку, яку гарно видно, гладжу Романа та чекаю світанку. Але самій дуже хочеться прикластися до подушки - очі злипаються, що хоч сірники вставляй, аби повіки випадково не впали. Проте зі всіх сил тримаюся.

Це моя маленька плата за те, що він зробив мій двадцятий день народження ідеальним.

Знову на очі сльози. Бігцем їх стираю. І чого плачу? Та від щастя. Це точно.

Тією рукою, що витерла сльози, торкаюся прикраси… Усміхаюся. Я йому точно небайдужа. Подарунок остаточно підтверджує це.

Із цією приємною думкою сиджу до самого світанку. Спостерігаю за небом, за зорями, які були свідками нашого палкого злиття, а нині вони поступово зникають, бо їхнє тло стрімко починає світлішати, а у місті, де із-за горизонту має виплигнути сонце, то воно стало аж жовтим із оранжевими смужками, а чим далі від нього - фіолетово-малинові барви. Неймовірна краса.

І тут показується малесенький шматочок самого сонця - червоний, мов розжарене залізо. Цей шматочок збільшується на очах.

За якісь хвилини розжарений диск повністю висить над горизонтом – різко відштовхується від нього та змінює колір. Червоно-багряний зникає - на заміну приходить жовта барва.

Я ніколи в житті не спостерігала за сходом сонця. Багато разів бачила захід у різних варіаціях, який мене заворожував думкою наскільки гарна природа.

Дуже гарна, але варто будити Романа, адже вже 05:35… Йому, на жаль, треба вже їхати.