Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Роман забирає свою теплу руку з моєї потилиці, а я свою прибираю з його серця. Виходимо за межі подвір'я.

Він відчиняє мені дверцята автівки. Я сідаю та одночасно наповнююся ще більшою порцією щастя.

Досі приголомшена, що він таке вичудив.

І мені здається, що не просто так. Я переконана, що це точно щось більше, а не звичайне бажання сесії та сексу.

Хіба можна заради людини, яка тобі байдужа витворити подібне? Мчатися з іншого міста, яке знаходиться так далеко… Точно, що ні.

Тепер я на двісті відсотків переконана, що у нього є почуття до мене, а не просто жага сесію провести.

Навіть ладна пробачити його мовчання, адже його дії все за нього говорять.
Але сподіваюся, що його язик скоро розв'яжеться та вибовкає правду.

Він же сказав мені про БДСМ? Хоча не був впевнений, що я підійду для цього. Проте підходжу…

Тим часом ми вже заїжджаємо до міста, яке у яскравих вогнях, але вже не таке людне. На годиннику вже за одинадцяту вечора.

Я очікувала, що ми зараз завалимося до нашої квартири на пристрасні декілька годин, але ми зовсім у іншому місці. Невже підемо до ресторану?

Роман глушить авто, обертається до мене, а я здивовано кліпаю та питаю, знаючи приблизну відповідь - ресторан:

- А чому ми тут?

- Не завжди у чотирьох стінах бути… Посидимо на пляжі.

- На пляжі? - перепитую.

- Чи тобі не подобається така ідея?

- Просто якось неочікувано, - щиро зізнаюся. - Здивував.

Він дійсно мене здивував. Я і близько не думала про пляж.

- І добре, що здивував, - нахиляється до мене та цілує в губи.

Після поцілунку ми виходимо з авто. Роман виймає з багажника пакет із пляшкою вина та бокалами, який дає мені, а сам бере інший пакет - важчий та об’ємний. Там покривало та плед. Останній точно для мене - я завжди мерзну.

За двадцять хвилин ми приходимо на пляж, де абсолютно нікого нема. Довкола витає приємна тиша. Вона любо лоскоче вуха. Навіть річка, яка тече від нас за декілька метрів - мовчить.

Я скидаю босоніжки та відчуваю ніжками ще теплий пісочок, а Роман розстеляє покривало, а після того, як воно розстелене - береться за вино. Відкорковує його.

- Алкоголь біля річки - якось нерозумно трішки, - кажу, сідаю на покривало та задираю голову.

На небі уже вище висить місяць, якому зовсім трішки не вистачає, аби бути повним. Проте це не псує його красу. Також  він єдине крупне джерело світла, яке не дає нам  повністю загубитися у нічній темряві.

- Насте, ти забула, що ти зі мною? - виймає корок із характерним звуком. - Я не дам тобі лізти купатися та статися поганому.

- Не боїшся, що почну бушувати?

- Думаю, мені вистачить сил, аби тебе вгомонити, - сідає біля мене та викручує корок із вивертки. - Подай, будь ласка, пакет.

Даю його. Роман виймає з нього пачку серветок та келихи. Останні кладе на покривало між нами, а вологі серветки відкриває.

Ну хтось не може, щоб руки не витерти чи не вимити. Простягає серветки мені, я витягаю одну, а далі він й собі бере. Використані жбурляємо назад до пакета, де ще є маленька пляшка мінералки

Роман наливає вино до келехів. Воно червоне, але в темноті цього не побачити, але мені зараз неважливо, якого воно кольору. Зовсім.

Він ставить пляшку у сторону та розвертається до мене. Відчуваю, що зараз почне говорити, але я перебиваю його:

- Романе, дякую, що ти приїхав.

- Припини дякувати, - бачу його усмішку, яку від мене намагається сховати темна ніч, але марно. Сріблястий місяць підіймається  ще вище та дає більше світла. - Краще дай побажати тобі здійснення твоїх мрій.

- Дякую, - відповідаю.

Наші келихи цокаються - солодке вино на вустах. І тут же опускається маленькими клубочками до шлунку, даючи ледь не одразу дуже легке сп'яніння. Покриває розум напівпрозорим серпанком, і звільняє при цьому всі емоції та бажання.

Хочу впитися у губи Романа, мов вампір, міцно обійняти його та до ранку не відпускати.

Відставляю спустошений келих у сторону, аби виконати своє бажання, а Роман тим часом також відставляє свій келих без вина і тягнеться до свого жакета.

Я підсуваюся ближче до нього, а коли він розвертається, то тримає в руках плоску темну прямокутну коробочку.

Зависаю. Досліджую її, а там різко очі на Романа:

- Негарно ж з'являтися на таке свято без подарунка. Сподіваюся, тобі сподобається.

- Дякую, - невпевнено беру до рук коробку та відкриваю, зупиняючи на мить дихання.

Відчуваю, як мене всю мурашить від переживань, щоки нагріваються - печуть червоним перцем.

Не знаю, що там, але у будь-якому разі мені це дуже сподобається, бо це подарував він - Роман, який на початку мені здавався таким недосяжним, мов досліднику попелястий Місяць.