Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста
Ставить келих на стіл, йде до тата і бере його за лікоть. Він нечітко бурчить, аби не чіпали, але мама не слухається. Виводить його з кімнати.
Залишаємося тільки я та дідусь. Він встає та підходить до вікна, яке відчиняє.
- Чому люди, які мають все - нещасливі? - запитую у нього.
Він повертається, повільно видихає сизий дим та дивиться на мене. Я перестаю мучити торт - виделка у сторону.
- Ти це про батьків?
- Угу.
- Виростеш - зрозумієш.
Ну геніальна відповідь!
- Мені не десять років, а - двадцять! Наче вже виросла, проте щось нічого поки не розумію. Я не зовсім наївна. Тямлю, що з роками пристрасть і почуття гаснуть, але їхні стосунки…
Зупиняюся, бо відчуваю, що мені нічого сказати. Язик заклякає. То ж не скажу, що їм краще розлучитися, аніж одне одного катувати. І вперше про таке подумала - розлучитися.
- Насте, не думай про них, - відповідає дідусь, сідаючи за стіл та наливає собі спиртного. - Живи та нічим не переймайся, бо твої бідкання нічого не дадуть – думай лише про себе.
- Ти це серйозно?
- Так, - киває. - У тебе все життя попереду, яке не коштує марних нервів. Твої батьки самі розберуться.
Я не відповідаю, а дідусь гасить сигарету та йде з келихом у руках геть, мугикаючи під ніс якусь пісню.
Тепер я точно одна.
Сиджу наодинці десь хвилин п'ять - переводжу сама очі на отой дорогий годинник. Тільки восьма вечора.
Зітхаю та встаю зі стола. Починаю все збирати, а потім до мене приєднується Ліда, яка допомагає та, на щастя, нічого не питає. Із мого виразу обличчя розуміє, що я не хочу говорити.
Після цього плетуся до своєї кімнати, приймаю душ та виходжу з нього з досадливою думкою, що зараз висушу волосся та піду спати. Навіть нічого не почитаю. Хочу забутися сном.
Стукіт у двері - мама, яка озвучує мені:
- Поспішила ти душем своє підкручене волосся псувати - там твій приїхав. Наводь красу, бо чекає.
- Роман? - перепитую.
- Ну а хто ще?
У мене ступор. Він же говорив, що повернеться тільки через декілька днів, а тут…