Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Решта дня проходить не набагато краще, але сказати, що зовсім погано - ні.

Отримую привітання від друзів, а з Галиною домовляюся зустрітися у п'ятницю та відсвяткувати мій ювілей. Домовилися, що наберемо темного пива, чипсів, сухариків та "травитимемо" себе цими хімічними смаколиками під кіно.

Хоча нині вони не такі "ядерні". Коли була малою, то виробники якось зовсім  не жаліли того глутамату натрію та ароматизаторів. Сипали це все від душі.

А зараз їси ті чипси чи сухарики та відчуваєш, що якісь вони пріснуваті. Не вистачає їм тієї  смачної хімії. Зовсім.

Чи може мені здається? А може так воно і є. Не знаю.

Тут же згадую, що мені й колись був і чорний чай смачніший - мав смак виразний та аромат чудовий, а зараз якусь бурду продають, яка тільки пахне чаєм, а на смак лопух чи подорожник фарбований. Фе…

Коли до обіду стихає перша хвиля привітань, то до будинку під'їжджає авто - прилетів дідусь, якого я дуже рада бачити. Заскучила за ним за цей час, що тут.

- Аж не віриться, що тобі вже двадцять років, - радісно говорить дідусь, обіймаючи мене. - А вчора ніби тільки народилася, і я тримав тебе на руках.

- Час, на жаль, дуже швидко йде, - втручається мама, яка виходить із кухні. І вона вже в іншому вбрані - чорна пряма сукня з відвертим вирізом, а макіяж яскравіший. Червона губна помада та стрілки. - Самій лячно від цього. Страшно у паспорт зазирати.

- І не говори, Єво, - відпускає мене з обіймів та продовжує. - Насте, твій подарунок від мене чекає на тебе в Італії. Приїдеш - побачиш, - підморгує та проводить рукою по повністю сріблястому волоссю, яке колись було чорним.

- Я вже дуже заінтригована, - відповідаю. - А можна хоч натяк?

- Можна - тобі сподобається, - говорить загадкою дідусь. Ну добре. Якщо говорить, що мені сподобається, то буду цьому свято вірити. Хоча цікавість починає мене точити.

- А ви, що дитині подарували? - питає дідусь у мами.

- Ввечері Саша скаже.

- А коли він буде?

- Я вранці не встигла у нього про це запитати, - сухо відповідає мама.

- Зрозуміло, - протягує дідусь, який далі замість того, щоб відпочити робить ревізію будинка, а там території.

Поки дідусь крутить носом, що все не так і розповідає садівнику, як доглядати за виноградом і півоніями, а мама кудись повіялася, то у мене наступає друга хвиля привітань, яка накриває мій телефон. Аж стає страшно скільки у мене друзів та знайомих.

Навіть не усіх пам'ятаю, але чемно відписую слова подяки та дивуюся з деяких листувань, які лише складаються з привітань із днем народження та іншими святами.

Із цими ледь  нескінченними привітаннями неочікувано наступає шоста годинна вечора, приїжджає тато, а там усі нарешті збираються за столом: я, мама, тато і дід.

Усе починається наче чудово. Знову привітання. Батьки поводяться, мов нічого вранці не було, але сидять на протилежних сторонах столу. А щодо подарунку - вони мені дають ключі від квартири у новобудові.

Я здивована. Не думала, що вони зроблять аж такий коштовний подарунок, який у наступні декілька років зовсім буде мені неактуальним. Треба ще навчання закінчити, а потім уже повертатися додому.

Найгірше, що на цьому моменті завершується радісний та святковий вечір - він стає звичайним, але тільки з тортом на столі, який учора до пізнього вечора пекла Ліда, а я їй допомагала.

Зараз їм цей шоколадно-вишневий смаколик, відчуваю м'які коржі просякнуті коньяком, солодкий крем із вишнями, які дають кислинку, та відчуваю себе дуже паскудно.

Підіймаю голову.

Ні…

Є певні відмінності. Незвичайний вечір.

Тато, сперши голову на руку, сидить та пиячить. Цідить той коньяк, мов верблюд воду. Я ще ніколи не бачила, щоб він так люто набирався спиртним.

Переводжу погляд на маму. Вона також п'є, але вино, та повільно. Дивиться у сторону - на антикварний годинник і про щось думає.

А дідусь… Він витягає свою товсту коричневу сигару з внутрішньої кишені бордового піджака та запалює. Кімнатою одразу шириться їдкий дим, який окутує сизим простирадлом і мені неприємно дере горло, але не настільки сильно, аби зважати на це.

Маю кислі емоції.

Я наче не одна сиджу, але чомусь маю відчуття самотності. Немов усім присутнім у кімнаті наплювати на мене…

Ні… Це мені, мабуть, коньяк, який у коржах таїться, у голову дає. Їм не наплювати.

Просто…

Що просто? Чому в мене постійно виникають такі думки, які щороку тільки посилюються?

Чому я маю родину, а відчуття таке, що її у мене нема?

Чому?

Бо досі пам'ятаю, як зайшла до спальні батьків, де мама сиділа злюча, мов кобра, а тато збирав речі? Саме після того все пішло якось не так…

Мої думки перериває тато. Він ледве встає зі стола. П'яний у дрова. Ноги заплітаються у вузол - зараз впаде. На нього недобре зиркає дідусь, а потім м’якішими очима - на маму, яка мов щось розуміє.