Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Ситуація напружена до неможливості. Я відчуваю, що тільки зайдемо за двері квартири, то Роман покаже всю свою злість.

Мабуть, мої сідниці скуштують сьогодні того «смачненького» падла зі шипами, якого я боюся саме через ті бісові шипи.  Гладкі не викликають у мене страху, а цей…  Холодно стає.

Я ж мала сказати ще тоді, що його сусід Діма, та він приходив по цукор. Проте забула. Вилетіло з голови та навіть сліду не залишило.

- Додому чи як домовлялися? - запитує Роман, коли ми сидимо в авто.

- Як домовлялися, - відповідаю, дивуючись.

- Добре, - обертається до мене й додає. - Пристебнися.

- Угу, - тягну тугий пасок.

Дорога проходить у важкій та неприємній німоті. Я не наважуюся сказати жодного слова, а Роман похмурим поглядом дивиться на дорогу.

Моє внутрішнє хвилювання тим часом виходить за межі - досягає апогею, що аж починає тріщати голова, немов зараз лусне. Сказала, що недобре себе почуваю, а нині маю такий стан.

До квартири також заходимо мовчки і так само, без ніяких слів, миємо руки у ванній.

Я крадькома дивлюся на його відображення - насуплений. Ой, це дуже погано.

Першою виходжу з ванної кімнати, одразу до спальні - до шафи, хапаю падл зі шипами…

Підхожу до ліжка, опускаюся на коліна, кладу біля себе прилад для покарання та чекаю на Романа. Голову також опускаю.

Серце у грудях гепається, кров шумить, як вода у чайнику, який поставили грітися на плиту… Нема нічого гіршого за очікування.

Нарешті він у кімнаті. Чую його тихі кроки, а там врешті-решт голос:

- Що ти робиш?

- Маю отримати своє покарання, - винувато виштовхую з горла. - Я мала тобі сказати, що Діма тоді приходив.

Роман мовчки підходить до мене. Бачу його пальці, які підіймають падл.

Напружуюся. Чекаю наступного наказу. Вуха готові ловити все.

Але нічого не каже. Роман відходить від мене, чую, що відчиняє шафу, шухляду…

Бере ще щось? Мабуть, наручники… Чи може кляп?

Та чого я гадаю? Зараз дізнаюся.

Роман знову біля мене, я більше напружуюся. Чекаю…

Але відбувається щось дивне, він сідає біля мене на підлогу. Одну ногу згинає у коліно, іншу випрямляє, а спиною впирається у ліжко.

Я вище підіймаю та повертаю голову до нього. Глипаємо одне на одного, а там він:

- Не стій на колінах.

Слухаю його. Тепер не на колінах, а сиджу у "позі жабки", яка дуже колись лякала Ліду, яка забороняла мені так сидіти та говорила мамі, що у майбутньому ноги не в ту сторону вивернуться. Але досі не вивернулися.

- Тобі так зручно? - акцентує Роман увагу на моєму дивному стилі сидіння.

Киваю головою, що так.

- Інколи мене дивує твоя гнучкість і страшить… Мабуть, тобі варто було йти у гімнастки.

- Спорт - не моє, - згадую, як люто не любила уроки фізкультури. Може я добре гнуся, мов свіжа лоза, а ось реакцію маю погану. Тому ніколи мене не брали грати волейбол чи футбол. Уже не кажу, що завжди остання прибігала… Ну як прибігала. Прилазила з відчуттям, що зараз собі на рожеві кросівки виплюну легені. - Романе, чому…

- А за що тебе карати? - уриває запитанням. - За те, що він побачив те, що не мав? Насте, я ж не ідіот. Тут вина тільки на мені. Мав сам усе зробити.

Він стискає вуста та тяжко видихає через ніс.

- І ти не злишся, що я тобі не сказала, що він приходив тоді по цукор?

- Не злюся, бо навіть якби би розповіла - нічого це не змінює.

- Мені не варто було відчиняти двері… Я не глянула, подумала, що ти раніше прийшов. Вибач.

- Насте, припини себе картати, - каже Роман. - Тут нема твоєї вини.

Я дивлюся на свої коліна та запитую:

- А що тоді далі робити?

- Нічого, - відповідає він. - Ми ж тут не займаємося незаконною діяльністю - коноплю не вирощуємо. А те, що робиться у спальні - наша справа. То ж не напише заяву до поліції, що хтось БДСМ практикує. А якщо напише – висміють його.

- А якщо почне слухи сіяти? А вони, у нашому випадку, гострі та хапатимуться за життя, як насіння хопти (1). Ще до моїх батьків дійде… Тато так якось не дуже радісно ставиться до того, що пропадаю, а мама…

Зупиняюся, а Роман:

- Що мама?

- Їй головне, щоб гроші були - інше нічого не хвилює, - тихо кажу. - Навіть якщо я стану з чортом водитися, аби у нього тільки Maybach у гаражі стояв і великі кошти на рахунках були.

- Зрозуміло… Але мене беруть сумніви, що йому хтось повірить. У клубі його спроба провалилася. Тільки себе посміховиськом виставив.

- Може квартиру змінити? - пропоную.

- Ні, не треба, - заперечує. - Це тільки підтвердить його слова.