Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Я одразу напружуюся, мов кішка, яка побачила пса. Ледь не шиплю від злості, коли обертаюся до хлопця.

Та йому взагалі ще дуже щастить, що я не ця пухнаста хижачка, а так би напала на нього та кігтями очі видряпала!

Хоча теоретично це можу - нині маю довгі нігті, покриті червоним лаком. Тільки форма, на жаль, не "стилет" чи "балерина", а звичайнісінький квадрат.

- Чого тобі? - не вітаюся з ним, складаючи руки на грудях. Помічаю, що у нього від моменту нашої останньої зустрічі, коли я верещала на нього за підглядування, значно відросло волосся.  Русяві пасма зі золотим відливом уже торкаються широких плечей.

- Я просто підійшов привітатися та попросити вибачення у тебе, - спокійно  вимовляє Платон.

- Вибачитися? - скептично перепитую.

- Так, - киває та продовжує. - Я тоді насправді дивився за пташками…

Що? Знову він про ті пташки?

- Платоне, що це за вибачення, якщо воно починається з брехні? -  моментально перебиваю його. - Чи ти хочеш мене лише розізлити? Вітаю! Це на дванадцять балів вийшло у тебе! Я зараз дуже зла!

Для одразу пхикаю, закочую очі та відвертаюся. Безбожний брехун!

- Я не хотів тебе розізлити, - знаходить нахабність, аби почати заперечувати. - Дай мені все пояснити. Прошу…

- Пояснюй, - байдужо мовлю, а у реальності не хочу слухати його безглузду ляпанину язиком. Мені вже зрозуміло, що він неправдою дихає.

- Я спочатку дивився на пташок, - дає словесну липу. - Але потім випадково побачив тебе у вікні. Ти стояла така мила у тій нічній рожевій сорочці та з розпатланим волоссям, що я не міг відірватися - зачарувала. Потім ти раптово зникла… Я шукав тебе в інших вікнах, а там ти виплигнула на мене з воріт, мов кобра… Але тільки без образ за порівняння. Я розгубився, а ти стала кричати.

Гучно виштовхую повітря з легень. Мені зараз його «правда» так сильно потрібна, як лисому п’ятнадцять видів гребінців. Зовсім не впливає на моє життя, а тим паче на думку про Платона. Він у мене вже затаврований - збоченець! І це не змінити!

- Але я дуже хотів сказати правду, - не може вгамуватися Платон - пруть із нього слова. - А до всього ще твій батько вийшов…

- І ти його злякався?

- Ну він дядько грізний…

- Грізний, але з кулаками точно не лізе одразу, - кажу я та розумію, що сама трішки брешу.

Одного разу тато влаштував "розбірки" якомусь юнаку, бо він до мами відкрито при всіх загравав, але це було ще за солом’яного бога - років одинадцять чи дванадцять тому. Тоді в тата з мамою були чудові стосунки, а я ляльками гралася та фломастерами нігті розмальовувала.

А щодо розбірок - усе закінчилося тим, що тато йому з носа кров пустив. Не зламав, на щастя, а потім ще виявилося, що це син якогось його важливого партнера. Я вже точно не пам'ятаю.

- Ну, мабуть, варто було сказати, але минулого не повернути, - зітхає Платон. - Ти мені вибачаєш?

- Вибачаю, - апатично кажу.

- Я дуже радий, що так, - усміхається. - Бо не хочеться мати людину, яка тримає на мене зло.

- Угу, - киваю.

- Ти сьогодні дуже гарна, - дає мені комплімент хлопець. А я нервуюся - де моє таксі?

- Дякую, - спокійно відповідаю.

- Їдеш до свого хлопця? У вас із ним все серйозно? - обережно цікавиться Платон.

Винюхує…

Хитрий пес. Хоче дізнатися чи щось йому "світить". Але якби я була одна - йому нічого б не перепало. Мене завжди відштовхувала та донині відштовхує його нездорова дивакуватість. Хоча загалом він хлопець симпатичний.

- У нас все серйозно, - холодно висловлюю.

- Зрозуміло, - помітно засмучується Платон. - Що ж… Бажаю вам щастя.

- Дякую, - не змінюю тон голосу. І саме на цьому моменті з'являється таксі, яке наче з Марсу до мене їхало. Вриваюся у салон на заднє сидіння,  та автівка моментально їде.

Ледь не всю дорогу злюся на цього Платона. Своєю появою зіпсував мені настрій, що аж зараз тіпає.

Тільки коли бачу знайомі краєвиди - вже біля будинку, то спрямовую свої думки в інше річище. Мені треба метикувати про важливіші події у моєму житті, аніж про якогось сусіда Платона!

Нарешті таксі зупиняється біля будинку. Я розраховуюся з водієм і виходжу з авто.

Підходжу до дверей, шукаю в сумочці ключі, як хтось торкається мого плеча - відчуваю знайомі руки та парфуми.

Повертаюся та не помиляюся. Це Роман.