Сицилієць - Маріо Пьюзо

Пішотта повільно спускався стежкою, всипаною камінцями, шукав Турі очима, пошепки кликав його. Ґільяно ховався за колонами храму, чекаючи, поки він не промине його, тоді виступив у нього за спиною й мовив, як колись у дитинстві:

— Аспану, я знову переміг.

На його подив, Пішотта, обертаючись, мало не підстрибнув зі страху.

Ґільяно знову підійшов до сходів, відклав зброю.

— Посидимо трохи, — мовив він. — Ти, певно, втомився, і, може, у нас уже не буде нагоди поговорити наодинці.

— Поговоримо в Мацара-дель-Валло, — заперечив Пішотта. — Там безпечніше.

— У нас чимало часу, а ти знову будеш кашляти кров’ю, якщо не відпочинеш. Іди, сядь біля мене.

І Ґільяно опустився на горішню кам’яну сходинку. Він побачив, що Пішотта знімає зброю, подумав, що той хоче її відкласти, тож підвівся й простягнув Аспану руку, щоб допомогти йому піднятися. А тоді усвідомив, що його друг цілиться в нього, і завмер. Уперше за сім років його заскочили зненацька.

Пішотта збожеволів від жаху: про що запитає його Ґільяно, якщо вони будуть говорити? Він запитає: «Аспану, хто в банді Юда? Аспану, хто привів у Кастельветрано карабінерів? Аспану, чому ти ходив до дона Кроче?» І понад усе він боявся того, що Ґільяно може сказати: «Аспану, ти брат мені». Саме цей останній жах змусив Пішотту натиснути на спусковий гачок.

Кулі відірвали Ґільяно руку, прошили його тіло. Нажаханий власним учинком, Пішотта чекав, коли він упаде, але натомість Турі повільно пішов униз сходами, стікаючи кров’ю. Охоплений марновірним страхом, Пішотта розвернувся й побіг, він бачив, як Ґільяно біг за ним, а тоді впав.

Але сам Ґільяно, помираючи, думав, що все ще біжить. Роздроблені нейрони його мозку переплуталися, і він думав, що біжить з Аспану в горах за сім років до того, із старовинних римських резервуарів біжить свіжа вода, п’янить аромат дивних квітів, вони біжать повз придорожні святині в замкнених ящиках, і Турі вигукнув, як і того вечора: «Аспану, я вірю!» — щиро вірячи в щасливу долю, у вірну любов друга. Тоді смерть милосердно позбавила його знання про зраду й останню його поразку. Ґільяно помер у своїй мрії.

Аспану Пішотта втікав. Він промчав через поля до дороги на Кастельветрано. Тоді за допомогою своєї особливої перепустки зв’язався з полковником Лукою та інспектором Веларді. Це вони поширили історію про те, як Ґільяно втрапив у пастку й помер від руки капітана Перенце.

Марія Ломбардо Ґільяно 5 липня 1950 року встала рано. Її розбудив стукіт у двері, що пішов відчинити її чоловік. Повернувшись до спальні, він сказав їй, що мусить іти й, може, його весь день не буде вдома. Жінка визирнула у вікно й побачила, як він сідає у візок Зу Пеппіно, яскраво розмальований сценами з легенд. Може, у них звістки про Турі: чи він утік до Америки, чи щось пішло не так? Вона відчула, як знайомо тривога переростає в жах — в останні сім років вона часто це відчувала. Тривога не давала їй спокою, вона поприбирала в будинку, приготувала овочі на весь день, тоді відчинила двері й визирнула на вулицю.

На Віа Белла не було нікого із сусідів. Не бавилися діти. Чимало з чоловіків сиділи за ґратами через підозру в змові з бандою Ґільяно. Жінки були надто налякані, щоб випустити дітей на вулицю. З кожного краю Віа Белла стояв загін карабінерів, солдати з гвинтівками на плечах ходили патрулями вперед і назад. На дахах Марія побачила інших солдатів, біля будинків стояли військові джипи. Броньоване авто блокувало устя Віа Белла біля бараків Беллампо. Монтелепре окупували дві тисячі людей полковника Луки, вони стали ворогами міських жителів, бо чіплялися до жінок, лякали дітей, били тих чоловіків, які не потрапили до в’язниці. І всі ці солдати були тут, щоб убити її сина. Але він утік до Америки, він буде вільний, і коли час буде слушний, вони з чоловіком приєднаються до нього. Житимуть на волі без страху.

Марія Ломбардо повернулася до будинку й знайшла собі роботу. Вона вийшла на балкон ззаду будинку й подивилася на гори — ті гори, з яких Ґільяно стежив за цим домом у бінокль. Вона завжди відчувала його присутність, утім не зараз. Він точно був в Америці.

Гучний стукіт у двері змусив її заціпеніти від жаху. Вона повільно попленталася відчиняти й побачила Гектора Адоніса: таким вона його ще ніколи не бачила. Він був неголений, волосся скуйовджене, краватки немає, сорочка під піджаком зібгана, комірець брудний. Але понад усе вона помітила, що з його обличчя зникли останні краплини гідності — воно було спотворене безнадійним горем. Він подивився на неї, і в очах у нього бриніли сльози. Жінка здавлено закричала.

Професор увійшов зі словами:

— Не треба, Маріє, благаю тебе.

Разом із ним прийшов юний лейтенант карабінерів. Марія Ломбардо подивилася на вулицю за ними: перед її будинком стояли три чорні автомобілі з водіями-поліцаями, з кожного боку дверей були озброєні люди.

Лейтенант був зовсім юний, рожевощокий. Він зняв кептаря, тримав його під пахвою.

— Ви Марія Ломбардо Ґільяно? — формально запитав він з північним, тосканським акцентом.

Марія Ломбардо сказала «так», точніше, відчайдушно прохрипіла. У роті в неї пересохло.

— Мушу просити вас поїхати зі мною до Кастельветрано, — сказав офіцер. — Авто вже чекає. Ваш друг супроводить вас, якщо ви не проти, звісно.

Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима. Уже твердішим голосом запитала:

— З якої причини? Я нічого не знаю про Кастельветрано, у мене немає там знайомих.