Сицилієць - Маріо Пьюзо

після нашого чудового обіду з доном Кроче кілька днів тому все змінилося. Ґільяно мертвий. Ви учасник кримінальної змови з влаштування його втечі. Я більше не мушу поводитися з непотребом так, наче ви теж люди. Зізнання вже готові, раджу вам їх підписати.

Саме тоді до кімнати увійшов іще один офіцер карабінерів і щось прошепотів інспекторові Веларді на вухо.

— Впускайте, — коротко сказав інспектор.

То був дон Кроче, вбраний не краще, ніж на тому пам’ятному обіді. Обличчя з червоного дерева було так само незворушне. Він пошкандибав до Майкла й обійняв його. Потиснув руку Пітерові Клеменці. Тоді розвернувся й подивився інспекторові Веларді в обличчя мовчки. Ця людська брила випромінювала грубу силу, обличчя й очі аж сяяли владою.

— Ці двоє чоловіків — мої друзі, — мовив він. — З якої причини ви ставитеся до них без поваги?

У його голосі не було ані гніву, ані жодної емоції взагалі. Здавалося, що це просте запитання, яке вимагає конкретних фактів. У цьому голосі також вчувалося, що жоден факт не зможе виправдати їх арешту.

Інспектор Веларді знизав плечима.

— Вони постануть перед магістратом, там і визначать їхню долю.

Дон Кроче сів у крісло поряд зі столом інспектора й насупився. Тихим голосом, у якому знову ж таки не вчувалося погроз, сказав:

— З поваги до нашої дружби зателефонуйте міністрові Трецці й спитайте, що він думає з цього приводу. Зробіть мені таку послугу.

Інспектор Веларді похитав головою. Його блакитні очі вже не були холодні, вони горіли ненавистю.

— Ми ніколи не були друзями, — сказав він. — Я діяв згідно з наказами, які тепер, після смерті Ґільяно, уже не діють. Ці двоє постануть перед магістратом. Якби моя сила, ви були б разом із ними.

Телефон на столі інспектора задзвонив. Веларді не зважав на нього, чекаючи на відповідь дона Кроче.

— Візьміть слухавку, — порадив той. — Це міністр Трецца.

Інспектор повільно підняв слухавку, не зводячи очей із дона Кроче. Кілька хвилин послухав, тоді сказав:

— Так, ваша світлосте, — і закінчив дзвінок. Знітився у своєму кріслі й мовив до Майкла та Пітера Клеменци: — Можете йти.

Дон Кроче підвівся, жестом випровадив їх із кімнати, наче курчат, що забігли у двір. А тоді розвернувся до інспектора Веларді.

— Весь минулий рік я ставився до вас із повагою, хоча ви чужинець для моєї Сицилії. І все одно ви перед друзями, перед колегами офіцерами виказали неповагу до моєї особи. Але я не з тих, хто ховає образу. Сподіваюся, у найближчому майбутньому ми зможемо повечеряти разом і поновити нашу дружбу, вже краще розуміючи один одного.

П’ять днів потому інспектора Фредеріко Веларді застрелили на головному бульварі Палермо серед білого дня.

За два дні Майкл уже був удома. З цієї нагоди влаштували родинне свято — його брат Фредо прилетів із Вегаса, прийшли Конні з чоловіком Карло, Клеменца з дружиною, Том Хейген та його дружина. Вони обіймали Майкла, піднімали за нього бокали й говорили про те, як чудово він виглядає. Ніхто не згадував роки, які він провів у вигнанні, ніхто наче й не помічав того, як змарнів він на лиці, ніхто не згадував про смерть Сонні. Родина святкувала, наче він від’їздив на навчання чи в довгу відпустку. Майкл сидів по праву руку від батька, нарешті він був у безпеці.

Наступного ранку він довго спав — справді виспався вперше, відколи втік із країни. Мати приготувала йому сніданок і поцілувала, коли він сів за стіл, — незвичний вираз любові від неї. До цього вона так робила лише один раз — коли він повернувся з війни.

Поївши, Майкл пішов у бібліотеку. Як виявилося, там на нього чекав батько. Молодий Корлеоне з подивом побачив, що Тома Хейгена там немає, і зрозумів, що дон хоче поговорити з ним без свідків.

Дон Корлеоне церемонно налив дві склянки анісової настоянки, одну передав Майклові.

— За наше партнерство, — виголосив він.

Майкл підняв склянку.

— Дякую. Мені багато чого треба навчитися.

— Так, — погодився дон Корлеоне. — Але в нас чимало часу, і я тут, щоб учити тебе.

— Може, спочатку розберемося зі справою Ґільяно? — спитав Майкл.

Дон важко опустився в крісло, витер губи після випивки.

— Так, — погодився він. — Сумна історія. Я сподівався, що він утече. Його батько й мати були мені добрими друзями.

— Я так і не зрозумів, що там у біса трапилося, — зізнався Майкл. — Так і не збагнув, на чий бік мені стати. Ти сказав довіряти донові Кроче, але Ґільяно його ненавидів. Я думав, те, що «Заповіт» у тебе, не дозволить їм його вбити, але він усе одно загинув. А тепер, коли ми опублікуємо «Заповіт» у газетах, вони переріжуть собі горлянки.

Батько дивився на нього холодно.

— Це Сицилія, — мовив дон. — Там завжди зрада йде за зрадою.

— Дон Кроче та уряд, певно, змовилися з Пішоттою.

— Безсумнівно.

Майкл усе одно був спантеличений.

— Для чого їм це? У нас є «Заповіт», який доводить, що уряд був у змові з Ґільяно. Італійський уряд впаде, коли газети опублікують те, що ми їм дамо. Це зовсім не має сенсу.