Сицилієць - Маріо Пьюзо

Голос лейтенанта пом’якшав. Він нерішуче мовив:

— Є один чоловік, якого потрібно упізнати. Ми вважаємо, що це ваш син.

— Це не мій син, — заперечила Марія Ломбардо, — він не буває в Кастельветрано. Він мертвий?

— Так.

Жінка заквилила й упала на коліна.

— Мій син не буває в Кастельветрано, — повторила вона.

Гектор Адоніс підійшов до неї, поклав руку їй на плече.

— Ти мусиш їхати, — сказав він. — Це може бути один з його трюків, він таке вже робив.

— Ні, я не поїду. Не поїду.

— Ваш чоловік удома? — запитав лейтенант. — Він може поїхати замість вас.

Марія Ломбардо згадала, що рано-вранці по нього приїхав Зу Пеппіно. Згадала погане передчуття, що охопило її, коли вона побачила того розмальованого візка.

— Зачекайте, — мовила вона.

Тоді пішла до спальні, перевдяглася в чорну сукню й пов’язала голову чорним шаликом. Лейтенант притримав двері перед нею. Жінка вийшла на вулицю, повну озброєних солдатів. Подивилася туди, де Віа Белла закінчувалася площею. У мерехтливому світлі липня вона ясно побачила, як Турі з Аспану ведуть віслюка на злягання, сім довгих років тому, того дня, коли він став убивцею й розбійником. Вона почала плакати, лейтенант узяв її під руку й допоміг сісти в один з чорних автомобілів. Гектор Адоніс сів поряд із нею. Авто їхало повз мовчазних карабінерів, а Марія Ломбардо сховала обличчя на плечі в Гектора Адоніса, уже без сліз — тільки зі смертельним жахом перед тим, що мала побачити в кінці цієї мандрівки.

Тіло Турі Ґільяно лежало у дворі вже три години. Здавалося, що він спить, розкинувшись, обличчям донизу, зігнувши одну ногу. Але його біла сорочка була майже багряна. Біля скаліченої руки лежав автомат. Фотографи з газет і репортери з Рима та Палермо вже були всюди. Фотограф журналу «Лайф» робив знімки капітана Перенце — під ними мав бути підпис, що засвідчував, що це вбивця великого Ґільяно. Обличчя Перенце на фото було добре, сумне й трохи спантеличене. На голові в нього був кашкет, у якому він більше скидався на приязного продавця, аніж на офіцера поліції.

Та всі газети були повні знімків Турі Ґільяно. На простягнутій руці в нього була смарагдова каблучка, забрана в герцогині, на поясі — ремінь із золотою пряжкою з левом та орлом. Під тілом зібралася калюжа крові.

Перш ніж приїхала Марія Ломбардо, тіло забрали до міського моргу, поклали на велетенський овальний мармуровий стіл. Морг містився на території цвинтаря, обсадженого високими чорними кипарисами. До них і привели жінку, посадили на кам’яну лаву. Треба було зачекати, доки полковник і капітан закінчать свій святковий обід у готелі «Селінунт» неподалік. Побачивши журналістів, допитливих містян, численних карабінерів, які наглядали за ними, Марія Ломбардо почала плакати. Гектор Адоніс спробував її втішити.

Нарешті її провели до моргу. Чиновники, що зібралися навколо столу, почали ставити запитання. Вона підняла очі й побачила обличчя Турі.

Він ніколи не виглядав таким юним, як у дитинстві, після того як цілий день бавився зі своїм Аспану. На обличчі не було ані сліду — хіба що невелика брудна пляма на чолі, там, де його обличчя лежало на землі. Реальність витверезила жінку, заспокоїла, вона почала відповідати.

— Так, — мовила Марія, — це мій син Турі, народжений від моєї плоті двадцять сім років тому. Так, я впізнаю його.

Чиновники досі говорили до неї, давали їй якісь папери на підпис, але вона не чула їх і не бачила, як не чула й не бачила натовпу, що напирав на неї, — верескливих журналістів, фотографів, які билися з карабінерами за можливість зробити знімок.

Вона поцілувала чоло сина, біле, як той мармур із сірими прожилками, поцілувала сині вуста, руку, розірвану кулями. Горе розчинило її в собі.

— Крове моя, крове моя, якою ж страшною смертю ти помер.

Тоді жінка знепритомніла, а коли лікар щось їй вколов і привів до пам’яті, наполягла, щоб її відвели на той двір, де знайшли тіло її сина. Там вона стала на коліна й поцілувала криваві плями на землі.

Коли Марію Ломбардо привезли додому, до Монтелепре, чоловік уже чекав на неї. Саме тоді вона дізналася, що її сина вбив її любий Аспану.

Майкла Корлеоне та Пітера Клеменцу перевезли до в’язниці Палермо відразу ж після арешту, а звідти привели на допит до кабінету інспектора Веларді.

З інспектором були шестеро офіцерів, озброєні до зубів. Він холодно кивнув до бранців і заговорив спочатку до Клеменци:

— Ви громадянин Америки. У вашому паспорті написано, що ви тут з візитом до брата, дона Доменіка Клеменци з Трапані. Кажуть, він дуже шанована людина. Поважний чоловік, як то кажуть. — Традиційну формулу він вимовив із помітним сарказмом. — І от ми знаходимо вас із Майклом Корлеоне, озброєних, у містечку, де Турі Ґільяно зустрів свою смерть усього лиш за кілька годин до того. Що ви можете про це сказати?

— Я був на полюванні, — відповів Клеменца. — Ми вистежували кроликів і лисів, тоді зупинилися випити кави й побачили, що в Кастельветрано неспокійно. Тож вирішили подивитися, що відбувається.

— В Америці на кроликів ходять з автоматом? — перепитав інспектор і розвернувся до Майкла Корлеоне. — Ми з вами вже бачилися й знаємо, для чого ви тут. Ваш товстий друг це теж знає. Але