Сицилієць - Маріо Пьюзо

контролював усі колодязі на Сицилії — дешева вода суперечила його інтересам. З повоєнним бумом будівництва обізнаність дона Кроче та його наполегливість у переговорах забезпечили йому найкращі для цього місця задешево, а продавав він їх задорого. Узяв під особисту опіку всі ділові підприємництва Сицилії. Не можна було навіть продати артишоків на ринку в Палермо без того, щоб дон Кроче не отримав свої кілька чентезімо; багатії не мали змоги купити коштовностей дружині чи коней для перегонів синам і не застрахувати їх у дона Кроче. Він твердою рукою поклав край безглуздим надіям селян, які сподівалися отримати наділи з нерозораних земель князя Оллорто завдяки абсурдним законам, що виголосив італійський парламент. Затиснутий між доном Кроче, панством та урядом Рима, сицилійський народ покинув надію.

За два роки після смерті Ґільяно п’ятсот тисяч сицилійців, переважно молодих чоловіків, поїхали з острова. В Англії вони стали садівниками, робили морозиво, працювали офіціантами в ресторанах. У Німеччині займалися важкою фізичною працею, у Швейцарії підтримували чистоту й робили годинники із зозулями. У Франції допомагали на кухні та підмітали крамниці одягу. У Бразилії прорубували просіки в лісах. Деякі переїхали до суворих зим Скандинавії. І, звісно ж, були ті, кому пощастило потрапити до новобранців Клеменци й служити родині Корлеоне в Сполучених Штатах — їх вважали щасливчиками. Так Сицилія зробилася краєм старих, дітей та жінок, що стали вдовами через економічну вендету. Кам’яні селища більше не давали робітників для маєтків багатіїв, тож вони теж постраждали. Процвітав тільки дон Кроче.

Ґаспаре Аспану Пішотту судили за злочини та розбійництво й присудили до довічного ув’язнення у в’язниці Уччардоне. Однак усім було зрозуміло, що на нього чекає амністія. Його бентежило тільки те, що він може померти у в’язниці. Та помилування все не було. Пішотта передав донові Кроче, що, якщо його негайно не випустять, він відкриє правду про зв’язки банди з Треццою, те, як новий прем’єр змовився з доном Кроче, щоб убити своїх же громадян на Портелла-делла-Джінестрі.

Наступного дня після того, як міністр Трецца став прем’єр-міністром Італії, Аспану Пішотта прокинувся о восьмій ранку. Камера в нього була простора, повна рослин у горщиках, з великими вишитими ширмами: він сам зробив їх за час ув’язнення. Блискучий шовк вишивок заспокоював його, бо він нині часто згадував дитячі роки, проведені разом з Турі Ґільяно, їхню любов один до одного.

Пішотта приготував собі кави, випив її. Він боявся отруєння, тож усе для цього горнятка кави йому мали принести родичі. Тюремну їжу спочатку давав куштувати папузі, якого тримав у клітці. І ще про всяк випадок тримав на поличці, поряд з голками для вишивання та тканиною, великий глек оливкової олії. Він сподівався, що вона зможе нейтралізувати дію отрути чи хоч викличе блювоту. Нічого іншого Пішотта не боявся — надто вже добре його охороняли. До його камери допускалися тільки ті відвідувачі, яких від дозволяв, його ж самого з неї ніколи не випускали. Він терпляче зачекав, доки папуга з’їсть і перетравить його харч, а тоді з апетитом поснідав.

Гектор Адоніс покинув свою квартиру в Палермо й трамваєм дістався до в’язниці Уччардоне. Лютневе сонце вже неабияк пекло, хоча година була рання, і він пошкодував, що вбрався в чорний костюм із краваткою. Але в нього було відчуття, що з такої нагоди слід убратися урочисто. Він торкнувся важливого папірця, що лежав у нагрудній кишені піджака, надійно схований.

Поки він їхав через місто, поряд з ним їхав привид Ґільяно. Він згадав, як одного ранку бачив вибух повного карабінерів трамвая — помсту Ґільяно за те, що його батьків кинули до цієї ж в’язниці. І він знову запитав себе, як ніжний хлопчик, якого він учив, зміг піти на такий страшний учинок. Нині стіни будинків, повз які він проїжджав, були порожні, однак в уяві він досі бачив яскраві червоні написи «ХАЙ ЖИВЕ ҐІЛЬЯНО», які так часто на них з’являлися. Що ж, його хрещеник довго не прожив. Та Гектора Адоніса завжди турбувало те, що Ґільяно вбив друг його дитинства. Саме тому він був радий отримати вказівки доставити записку, яка лежала в його кишені. Записка була від дона Кроче, як і спеціальні інструкції.

Трамвай зупинився перед довгою цегляною будівлею — в’язницею Уччардоне. Від вулиці її відділяла кам’яна стіна з колючим дротом. Біля воріт стояла охорона, периметр патрулювали важкоозброєні поліцаї. Гектор Адоніс показав усі необхідні документи, його пропустили, передали під особливу охорону й провели до аптеки тюремного шпиталю.

Там його привітав фармацевт на ім’я Куто, вбраний у бездоганно білий халат на діловому костюмі з краваткою. Тож він теж через якісь тонкі психологічні причини вирішив одягнутися офіційно. Він сердечно привітав Гектора Адоніса, і вони сіли, чекаючи.

— Аспану регулярно п’є свої ліки? — запитав Гектор Адоніс. Пішотта досі мав пити стрептоміцин від сухот.

— О, так, — відповів Куто. — До здоров’я він ставиться дуже обачно, навіть курити кинув. Я іноді спостерігаю дещо цікаве в наших в’язнях. На свободі вони псують своє здоров’я: забагато курять, напиваються, злягаються аж до виснаження. Сплять мало, недостатньо тренуються. А от коли решту життя їм доводиться провести за ґратами, починають відтискатися, кидають курити, дотримуються дієти й помірності в усьому.

— Можливо, це тому, що в них менше можливостей, — припустив Гектор Адоніс.

— О ні, ні, — заперечив Куто. — В Уччардоне можна мати все, чого забажаєш. Охоронці бідні, а в’язні багаті, тож цілком логічно, що певні суми мають переходити з рук у руки. Тут можна віддаватися будь-яким порокам.

Адоніс роззирнувся. В аптеці були полиці, повні ліків, великі дубові шафи з бинтами та медичними інструментами, адже саме тут в’язні діставали першу медичну допомогу. У ніші великої кімнати навіть стояли два охайно застелені ліжка.

— Немає проблем із тим, щоб дістати йому ліки? — запитав професор.

— Ні, це спеціальне доставлення, — відповів Куто. — Нову пляшечку привезли нині вранці. З усіма цими особливими печатками, які американці ставлять на експорт. Дуже дорогі