Сицилієць - Маріо Пьюзо
— Якщо нас зупинять карабінери, лягай на підлогу. На цій дорозі нема часу розбиратися, звалимо їх і поїдемо далі.
Три розкішні автомобілі їхали в блідому світлі ранку через сільську місцевість, що майже не змінилася з часів народження Христа. Старовинні акведуки та водогони поливали поля. Було тепло й волого, і повітря повнилося пахощами квітів, які вже почали підгнивати в спеці сицилійського літа. Вони оминули Селінунт, руїни старовинного грецького міста, і Майкл час від часу бачив руїни мармурових храмів, що залишили по Західній Сицилії грецькі колоністи понад дві тисячі років тому. Ці колони моторошно височіли в жовтому світлі, зруйновані дахи осипалися чорним камінням, подібним до дощу на тлі блакитного неба. Багата чорна земля пінилася біля підніжжя гранітних скель. Не було видно ані будинку, ані тварини, ані людини. Цей пейзаж наче був створений помахом велетенського меча.
Вони звернули на північ, до дороги Трапані — Кастельветрано. Тепер Майкл і Клеменца насторожилися: саме десь на цій дорозі Пішотта мав перехопити їх та відвести до Ґільяно. Майкла охопили захват і тривога. Автомобілі скинули швидкість. Зліва від Клеменци на сидінні лежав автоматичний пістолет, щоб його можна було легко виставити за вікном. Він не забирав із нього руки. Сонце забралося вище у свої володіння, його промені текли, мов розтоплене золото. Автомобілі їхали повільно, вони були вже майже над Кастельветрано.
Клеменца наказав іще більше скинути швидкість. Вони з Майклом роздивлялися, чи не видно де Пішотти. Це були вже передмістя Кастельветрано, вони заїхали на пагорб і зупинилися поглянути на головну вулицю містечка, що лежало просто під ними. З цього місця Майкл бачив, що дорога з Палермо заповнена транспортом — військовим транспортом; вулиці аж кишіли карабінерами в чорних одностроях із білим кантом. Ревіння сирен не могло розігнати натовп на головній вулиці. Над містечком кружляли два маленькі літаки.
Водій вилаявся й натиснув на гальма, відводячи автомобіль до узбіччя. Розвернувшись до Клеменци, він спитав:
— Їхати далі?
Майкл відчув, як похололо в шлунку.
— Скільки в нас у місті людей? — спитав він у Клеменци.
— Недостатньо, — кисло завважив той. Обличчя його було мало не перелякане. — Майку, треба забиратися. Треба повертатися на човен.
— Чекай, — застеріг Майкл.
Він побачив, як угору пагорбом до них повільно плентається віслюк, запряжений у візка. Ним керував старий у солом’яному капелюсі, щільно натягнутому на голову. Візок був розмальований сценами з легенд — колеса, спиці, боки. Він зупинився поряд з ними. Обличчя візника було зморшкувате й абсолютно спокійне, неочікувано м’язисті руки голі до плечей — над широкими полотняними штаньми був усього лиш чорний жилет. Старий підійшов до автомобіля й запитав:
— Доне Клеменцо, то ви?
У голосі Пітера було чути полегшення:
— Зу Пеппіно, що тут, у дідька, коїться? Чому мої люди мене не попередили?
Кам’яні зморшки на обличчі Зу Пеппіно не змінили свого положення.
— Можете повертатися до Америки, — мовив він. — Вони вбили Турі Ґільяно.
Майкл відчув дивне запаморочення. Здалося, що сонце раптом упало з неба. Він подумав про старих батьків Ґільяно, про Джустіну, яка чекає на нього в Америці, про Аспану Пішотту й Стефана Андоліні. Про Гектора Адоніса. Для всіх них Турі Ґільяно був світлом, і як могло статися, що світло це нині згасло?
— Ти певен, що то він? — різко спитав Клеменца.
Старий тільки плечима знизав.
— То був один зі старих трюків Ґільяно — лишити тіло чи ляльку на виду, щоб виманити карабінерів і повбивати їх. Але минуло вже дві години, і нічого такого не сталося. Тіло й досі лежить у дворі, там, де його вбили. Газетярі з Палермо вже злетілися зі своїми камерами, знімають усіх, навіть мого віслюка. То й думайте, що собі хочете.
Майклові було зле, але він зміг вимовити:
— Нам треба піти подивитися. Я мушу знати напевно.
— Живий він чи мертвий, ми більше йому не допоможемо, — грубо завважив Клеменца. — Я везу тебе додому, Майку.
— Ні, — м’яко заперечив молодий Корлеоне. — Нам треба туди. Можливо, на нас чекає Пішотта. Або Стефан Андоліні. Вони скажуть, що нам робити. Може, це і не він, я не вірю, що це він. Він не міг померти так близько від порятунку. Не тепер, коли його «Заповіт» у безпеці в Америці.
Клеменца зітхнув. Він бачив біль на обличчі Майкла. Може, це й справді не Ґільяно, може, Пішотта чекав на них, щоб улаштувати цю зустріч. Може, це взагалі частина плану, який мусив відвернути увагу від утечі, якщо влада наступатиме їм на п’яти.
Сонце вже зовсім зійшло. Клеменца наказав своїм людям припаркувати автомобілі та йти за ними. Тоді вони з Майклом рушили далі, вулицею, повною людей. Вони стікалися до переходу на бічну вулицю, де було повно армійських автівок, а вхід блокував кордон карабінерів. На вулиці цій стояли окремі будинки, розділені дворами. Клеменца з Майклом приєдналися до натовпу, роздивлялися разом з іншими. Офіцер карабінерів пропускав за кордон журналістів та чиновників, попередньо перевіривши їхні документи.
— Зможеш провести нас через кордон? — спитав Майкл Клеменцу.
Той узяв його під руку й вивів з натовпу.
За годину вони вже були в маленькому будинку на тій