Сицилієць - Маріо Пьюзо

та його обід із доном, зачекав до пообіднього часу, коли йому доповіли, що Майкл уже пішов. Тоді двадцятеро його бандитів атакували готель, щоб перетягнути на себе охоронців із саду. За кілька хвилин після того Ґільяно та десяток бандитів, що лишилися з ним, підклали вибухівку під стіну, зробивши в ній діру. Турі сам повів людей у напад. У саду лишилося всього п’ятеро охоронців; одного Ґільяно застрелив, четверо інших утекли. Ґільяно поспішив до донового люкса, але той був уже порожній. І його вразило те, що охорони там не було. Тим часом інша частина його загону прорвалася крізь оборону й приєдналася до них. Вони обшукали кімнати й коридори й нічого не знайшли. Огрядне тіло дона не давало йому змоги рухатися швидко, тож можна було дійти тільки одного висновку: дон Кроче поїхав із готелю відразу ж після Майкла. І тепер Ґільяно вперше спало на думку, що його могли попередити про напад.

Ґільяно шкодував про це: то була б не просто ліквідація найнебезпечнішого ворога, то був би славетний останній удар. Які про нього співали б балади, якби він знайшов дона Кроче в тому залитому сонцем саду… Але це колись станеться. Він не назавжди їде до Америки.

На третій ранок чернець, майже так само висохлий, як мумії, якими він опікувався, приніс йому записку від Пішотти: «У будинку Карла Великого». Ґільяно відразу ж усе зрозумів. У Зу Пеппіно, майстра-візника з Кастельветрано, який допоміг Ґільяно викрасти вантажівки дона Кроче й відтоді потай був союзником банди, було три візки й шестеро віслюків. Візки були розмальовані сценами з легенд про великого імператора, і малюками Турі з Аспану називали його дім будинком Карла Великого. Час зустрічі вже був відомий.

Того вечора, останнього свого вечора на Сицилії, Ґільяно йшов до Кастельветрано. За Палермо він зустрівся з кількома вівчарями, таємними членами своєї банди, і вони провели його. Дорога до Кастельветрано виявилася такою легкою, що в мозку Ґільяно промайнув сумнів. Місто здавалося надто відкритим. Він відпустив охоронців, вони прослизнули назад у ніч, а Турі рушив до невеликого кам’яного будинку біля міста, у дворі якого стояли три розмальовані візки — тепер уже з легендами з його власного життя. То був дім Зу Пеппіно.

Зу Пеппіно наче не здивувався, побачивши його. Він відклав пензля, яким саме фарбував планку на одному з візків, тоді зачинив двері й сказав Ґільяно:

— Ми в біді. Карабінерів тягне до тебе, як мух — до мертвого мула.

Ґільяно відчув приплив адреналіну.

— Спецзагін Луки? — спитав він.

— Так, — відповів Зу Пеппіно. — Вони поховалися подалі, не патрулюють вулиці. Я бачив їхні автівки на дорозі, як повертався з роботи. Інші візники казали, що бачили ще автівки. Ми подумали, що то пастки на твоїх людей, але й не підозрювали, що на тебе самого. Ти не заходиш так далеко на південь, так далеко від твоїх гір.

Ґільяно спитав себе, як карабінери могли дізнатися про зустріч. Вони вистежили Аспану? Майкл Корлеоне та його люди не вберегли таємницю? Чи з’явився донощик? У будь-якому разі не можна зустрічатися з Пішоттою в Кастельветрано. Але в них було домовлене місце на той випадок, якщо один із них не прийде на зустріч.

— Дякую за попередження, — мовив Ґільяно. — Видивляйся в місті Пішотту й скажи йому. А коли поїдеш на своєму візку в Монтелепре, навідайся до моєї матері й скажи їй, що я в Америці, у безпеці.

— Дозволь старому обійняти тебе, — сказав Зу Пеппіно й поцілував Турі в щоку. — Я ніколи не вірив, що ти можеш допомогти Сицилії. Ніхто не може й ніколи не міг, навіть Ґарібальді, навіть той пустодзвін дуче. Якщо хочеш, я можу запрягти своїх мулів і відвезти тебе, куди потрібно.

Ґільяно мав зустрітися з Пішоттою опівночі. Тепер була всього лиш десята година: він навмисно приїхав раніше, для розвідки. І він знав, що зустріч із Майклом Корлеоне призначена на світанок. До резервного місця від Кастельветрано треба було йти не менш ніж дві години швидкою ходою. Та краще було йти пішки, аніж їхати із Зу Пеппіно. Ґільяно подякував старому й зник у темряві.

Резервним місцем зустрічі були грецькі руїни, відомі як Селінський акрополь. Руїни стояли на порожній рівнині південніше від Кастельветрано, біля Мацара-дель-Валло, там, де над морем починають здійматися берегові скелі. Місто Селінунт поховав під собою землетрус іще до того, як Христос народився, але мармурові колони й архітрави стояли й досі — або ж їх дістали під час розкопок. Збереглася головна вулиця міста, хоча тепер це було просто каміння серед скелетів старовинних будинків, що обрамляли її. Зберігся храм з укритим лозою дахом та дірками, схожими на черепи, і кам’яні колони, сірі й виснажені після стількох століть. Сам акрополь, укріплений центр стародавнього грецького міста, був зведений, як годиться, на підвищенні, тож ці руїни зверхньо дивилися на пустку під собою.

Весь день дув сироко — жахливий пустельний вітер. Тепер, уночі, так близько від моря серед руїн клубочився туман. Виснажений після довгого переходу, Ґільяно обійшов їх, ідучи до скель, звідки мав змогу бачити всю територію.

Це видовище було таке прекрасне, що він на мить забув про ту смертельну небезпеку, у якій нині перебував. Храм Аполлона завалився всередину, перетворився на купу колон. Інші зруйновані храми поблискували під місяцем — самі колони без стін, залишки стель і одна стіна укріплення: високо нагорі в ній було вікно, тепер чорне й порожнє, і крізь нього лилося сяйво місяця. Нижче, під акрополем, там, де було місто, стояла самотня колона, оточена уламками, — тисячі років не звалили її. Це була знаменита Il Fuso di la Vecchia — Веретено старої. Сицилійці так звикли до того, що весь острів укривають грецькі пам’ятки, що ставилися до них із приязною зневагою. Тільки іноземці метушилися довкола них.

І саме іноземці підняли ті дванадцять величних колон, які нині