Сицилієць - Маріо Пьюзо

Терранова звузив очі й пильно дивився на Ґільяно, переживаючи за власну безпеку: чи не намагається ватажок знайти винного. Може, його теж зараз звинуватять і доведеться захищати себе, але Пішотта теж наставив зброю на Пассатемпо.

— Я знаю, що ти й твої люди виконали мій наказ, — звернувся до Терранови Ґільяно. — А Пассатемпо — ні. Цим він поставив твоє життя під загрозу, бо, якби я не дізнався правди, мав би стратити вас обох. Але зараз мусимо розібратися тільки з ним.

Стефан Андоліні навіть не поворухнувся. Він довірився долі, бо був відданий Ґільяно і, як ті віряни, що не можуть повірити, що їхній Бог може бути злим, і чинять злочини на його честь, він був цілковито певен, що не постраждає.

Пассатемпо теж знав. Глибинний тваринний інстинкт підказував йому, що його смерть уже близько. Ніщо його не порятує, крім власної ж жорстокості, але на нього наставлено два пістолети. Він може хіба що спробувати виграти час і кинутися в останню відчайдушну атаку. Тож він сказав:

— Стефан Андоліні дав мені гроші й наказ — з нього питайте.

Він сподівався, що рудий убивця спробує захиститися й це відкриє йому можливість для нападу.

— Андоліні зізнався у своїх гріхах, — сказав йому Ґільяно, — і кулеметів він не торкався. Дон Кроче обдурив його так само, як і мене.

— Але ж я вбив сотню людей, і ти не скаржився, — з тупим зачудуванням мовив Пассатемпо. — Портелла була два роки тому. Ми разом уже сім років, і то був єдиний раз, коли я тебе не послухався. Дон Кроче мене завірив, що ти не надто про це шкодуватимеш. Що ти просто надто м’який, щоб самому це зробити. Кількома мерцями більше чи менше — що це таке, зважаючи на те, скільки ми вбили? Я ніколи не зраджував тебе особисто.

Ґільяно зрозумів, що марно й сподіватися, що цей чоловік зрозуміє весь жах того, що скоїв. Та й чому це так його зачіпає? Чи ж за всі ці роки він не віддавав не менш жахливих наказів? Страта перукаря, розп’яття фальшивого священика, викрадення, убивства карабінерів, безжальна розправа над шпигунами? Якщо Пассатемпо був звір за походженням і вихованням, то хто був він сам — герой Сицилії? Ґільяно відчув, що не певен у цій страті, але мовив:

— Я дам тобі час покаятися перед Богом. Ставай на коліна й молися.

Інші відійшли від Пассатемпо, залишивши навколо нього коло приреченості. Він зробив вигляд, що опускається на коліна, а тоді його коротке, кремезне тіло рвонулося до Ґільяно. Турі зробив крок уперед і натиснув на спусковий гачок. Кулі спіймали тіло в польоті, і все одно воно впало вперед, зачепивши Ґільяно. Той відійшов від нього.

Того ж дня патруль карабінерів знайшов тіло Пассатемпо на гірській дорозі. До нього була прикріплена коротка записка: «ТАК ПОМРУТЬ УСІ, ХТО ЗРАДИТЬ ҐІЛЬЯНО».

Майкл спав міцно, аж тоді раптово прокинувся. Неначе висмикнув сам себе з ями. У спальні було зовсім темно: він зачинив дерев’яні віконниці, закрився від блідого лимонного місяця. Не було чутно ані звуку — сама лиш моторошна тиша, яку порушувало тільки калатання його серця. Він відчував, що в кімнаті є ще хтось.

Молодий Корлеоне перевернувся в ліжку, і йому здалося, що на підлозі біля нього темрява виглядає світлішою. Він простягнув руку й увімкнув нічник. Калюжа світлішої темряви виявилася відрубаною головою чорної Мадонни. Майкл вирішив, що це вона скотилася зі столу й звук розбудив його, тож полегшено всміхнувся. А тоді почув шурхіт від дверей. Розвернувся до них і в тінях, які не змогло розігнати тьмяне оранжеве світло лампи, побачив темне кістляве обличчя Аспану Пішотти.

Він сидів на підлозі, притулившись спиною до дверей. Обрамлені вусами вуста розтягнулись у переможній усмішці, наче говорили: ось тобі й охорона, ось тобі й безпека твого притулку.

Майкл поглянув на годинника, що лежав на столику. Була третя ночі.

— Дивний час для візиту, чого ти тут чекаєш? — запитав він.

Тоді вибрався з ліжка, поспіхом одягнувся, відчинив віконниці. Місячне сяйво заповнило кімнату, немов привид, який то з’являється, то знову зникає.

— Чому ти не розбудив мене? — запитав Майкл.

Пішотта перекотився на ноги, наче змія, яка піднімає голову, готуючись вжалити.

— Люблю дивитися, як люди сплять. Іноді уві сні вони вибовкують свої таємниці.

— Я таємниць не видаю, — мовив Майкл. — Навіть уві сні.

Він вийшов на терасу й запропонував Пішотті сигарету. Вони закурили разом. Майкл чув, як серце Пішотти калатає від здавленого кашлю — у світлі місяця його обличчя здавалося примарним, наче належало скелетові.

Вони мовчали. Тоді Пішотта спитав:

— Ти бачив «Заповіт»?

— Так.

Пішотта зітхнув.

— Турі довіряє мені більше, ніж будь-кому у світі, він довіряє мені своє життя, я єдиний нині знаю, де його знайти. Але «Заповіт» він мені не довірив. Він у тебе?

Майкл завагався. Пішотта засміявся.

— Ти такий, як Турі, — сказав він.

— «Заповіт» в