Адвокат негідників - Джон Гришем

Дорогою назад до Сіті у мене дзвонить телефон. Макс Манчіні.

— Доброго ранку, — кажу я.

— Я щойно говорив із суддею Фабіно. Здається, вона нездужає, якесь харчове отруєння. Засідання сьогодні не буде.

— О, яка прикрість.

— Я знав, що ти засмутишся. Поспи трохи, пізніше поговоримо.

— Добре. То мені треба буде сконтактувати з тобою?

— Так. І знаєш, Руде, класна робота.

— Побачимо.

Заїжджаю за Напарником до нього додому, і ми влаштовуємо тривалий сніданок у закусочній. Я переповідаю події останніх семи годин, він, за традицією, слухає, не кажучи ні слова. Мені не завадило б прилягти і спробувати заснути, та я надто знервований. Намагаюся згаяти час, вештаючись будівлею суду, але так переймаюся рейдом в Атланті, що ні про що інше й думати не можу.

За звичайних обставин я щосили готувався б до процесу Тадео, однак тепер сумніваюся, що він відбудеться. Я свою частину домовленостей виконав, тож тепер, незалежно від того, що там із Джиліаною Кемп, ми будемо укладати угоду. Маленьку гарненьку угоду, яка дозволить моєму клієнту незабаром повернутися в ринг. Але нікому з тих, з ким маю справу зараз, я не довіряю. Якщо рейд закінчиться безуспішно, то не буде дивом, що мер, Макс Манчіні, Мосс Корґан, Повільно Фабіно і очільники поліції зберуться разом в кабінеті і постановлять: «Обдурімо Руда і його клієнта! Процес таки відбудеться».

О 14:00 за східним часом парковку торговельного центру «Вест Айві» заповнюють численні федеральні агенти у звичайному одязі на непримітних автомобілях. Агенти із серйозною зброєю ховаються у фургонах без розпізнавальних знаків.

Мужик, якому не пощастило — 41-річний продавець автівок на ім’я Бен Браун. У шлюбі, батько чотирьох дітей, живе в охайному будинку неподалік. Після фізіотерапії він виходить з «Атласу» дверима без вивіски, йде до своєї — демонстраційної — машини, йому дають від’їхати з півмилі, аж тут до нього чіпляються місцеві копи. Спочатку Бен упевнено заявляє, що він, у біса, не перевищував ніякої швидкості, та коли чорний позашляховик підрулює і зупиняється просто перед ним, він розуміє, що втрапив у добрячу халепу. Його представляють двом агентам ФБР і проводять на заднє сидіння їхнього автомобіля. Йому погрожують арештом за схиляння до проституції і кажуть, що згодом можуть висунути обвинувачення у найрізноманітніших федеральних злочинах. «Атлас», як йому відомо, є частиною організації, що займається секс-торгівлею і діє у кількох штатах, саме тому справою й займаються федерали. У Бена перед очима пролітає все його життя, йому ледь вдається стримувати сльози. Він каже агентам, що має дружину і чотирьох дітей. Агенти не схильні змилуватись. На нього чекає тюремний строк.

З агентами, однак, можна домовитись. Якщо він розкаже їм усе, вони дозволять йому застрибнути до його машини і їхати геть вільною людиною. З одного боку, щось підказує Бену тримати язика за зубами і вимагати адвоката. З іншого — він хоче довіритися їм і врятувати власну шкуру.

Він починає говорити. Це його четвертий чи п’ятий візит до «Атласу». Дівчина у нього була щоразу інша; цим йому місцина й подобається — різноманіттям. Триста баксів за раз. Ніяких документів, ясна річ. Його рекомендував приятель з автосалону. Усе тримається без розголосу. Так, він рекомендував ще двох знайомих. Рекомендація — це вимога; вони, здається, дуже стежать за безпекою; конфіденційність гарантована. Всередині — невеличка рецепція, де його завжди зустрічав той самий чоловік, Тревіс, одягнутий в білий лікарський халат, аби мати відповідний вигляд. За дверима — шість чи вісім подібних між собою кімнат — невелике ліжко, невеликий стілець, оголена дівчина. Відбувається все швидко. Така собі секс-забігайлівка, зайшов — вийшов, зовсім не схоже на ту пригоду у Вегасі, коли дівчина звивалася навколо нього і вони їли шоколад і пили шампанське.

ФБРівці не посміхаються.

— Інші чоловіки там є?

Так, можливо, здається, одного разу там був ще якийсь чоловік. Там все дуже чітко і продумано, хіба що стіни доволі тонкі, тож не дивно, що чути доволі виразні звуки з іншого сеансу фізіотерапії. Дівчата? Ну, звісно, є там Тіффані, Бріттані та Амбер, але які у них справжні імена — хтозна.

Бену кажуть іти і більше не грішити. Він мчить щодуху, щоб встигнути попередити своїх приятелів, аби трималися подалі від «Атласу».

Наступної ж миті починається рейд. Озброєні до зубів агенти блокують усі двері, тож немає часу навіть подумати про опір чи втечу. Трьох чоловіків у кайданках виводять і кудись везуть. Шістьох дівчат, включно з Джиліаною Кемп, визволяють і забирають у безпечне місце. Саме перед 15:00 вона, істерично схлипуючи, телефонує своїм батькам. Її викрали тринадцять місяців тому. Вона народила у неволі. Вона не має уявлення, що трапилося з її дитиною.

Під великим тиском один із трьох чоловіків, американець, купується на приманку і починає свідчити. Спочатку називає імена, потім адреси, тоді все інше, що може згадати. За кілька годин павутина різко зростає. Офіси ФБР у дюжині міст відкладають усі інші справи.

Один із приятелів мера Вуді, банкір, має корпоративний