Адвокат негідників - Джон Гришем

— Слухайте, Арч, ви отримаєте двадцять п’ять тисяч від тих самих людей, які стріляли б у вас без попередження. Це набагато більше, ніж ви заробили за минулий рік чесною працею.

— Не вірю я в чесну працю. І вам не вірю. Через це ви й адвокат.

— Ха-ха. А ви розумний. То як вам угода, Сванджере? Якщо ні — я вмиваю руки. У мене цими днями є й важливіші справи.

— П’ятдесят штук, Руде. Готівкою. П’ятдесят штук — і я скажу вам і тільки вам, де саме зараз перебуває дівчина. Якщо це підстава, чи якщо я зачую копа десь неподалік, я психону, зроблю один дзвінок, і дівчинка відправиться у кращий світ. Зрозуміло?

— Так. Щодо грошей я не впевнений, та все, що я можу зробити, — переказати це своєму контакту.

— Поспішайте, Руде, бо мені вривається терпець.

— О, час у вас буде, якщо отримаєте гроші. Кого ви дурите, Сванджере?

На лінії западає тиша. Отепер можна виспатись як слід.

Через три години зупиняюся перед цілодобовим продуктовим магазинчиком і купую пляшку води. Надворі до мене підходить коп у цивільному і бурчить:

— Руд? — Оскільки я — Руд, він подає мені коричневий паперовий магазинний пакет з коробкою сигар. — П’ятдесят штук, — додає він. — Сотнями.

— Добре, — кажу я. А що я маю казати? «Дякую»? Виїжджаю з Сіті, один. Під час моєї останньої розмови зі Сванджером, десь годину тому, він наказав мені позбутися свого «приятеля» і самому сісти за кермо. Ще він сказав забути про шикарний новенький фургон і їхати чимось іншим. Я пояснив, що на поточний момент у мене більше нічого нема, а часу, щоб бігом знайти щось у прокаті, бракує. Згодиться й фургон.

Намагаюсь не зациклюватись на тому, що цей тип за мною стежить. Він знав, коли ми з Напарником почали придивлятися до фургона Ю-Гоул. Тепер він знає, що у мене є нова машина. Дивовижно, що він досі у місті, раз знає про такі речі, але поліція досі його не викрила. Підозрюю, він нарешті зникне, отримавши гроші, і це буде зовсім непогано.

Дотримуючись інструкцій, телефоную йому, коли залишаю Сіті південним об’їздом і прямую по шосе. Його вказівки доволі чіткі: «їдьте шістдесят миль на південь до з’їзду 184, далі по трасі 63 на схід до містечка Джоубз». Поки їду, все питаю себе: оцей мій судовий процес може враз згорнутися усього за кілька годин, так? Якщо суддя Фабіно справді залучена, як розгортатимуться події решту дня?

Уявлення не маю, скільки машин спостереження зараз їдуть за мною, але упевнений, що їх багато. Я не ставив запитань, у мене на це часу не було, та я знаю, що Рой Кемп і його команда залучили усіх детективів. У моєму фургоні два мікрофони, в задньому бампері — пристрій стеження. Я дозволив їм прослуховувати мій мобільний, щоправда, лише на наступні кілька годин. Б’юсь об заклад, хтось із їхніх людей вже наближається до містечка Джоубз. Гелікоптер чи й два у повітрі попереду мене зовсім не здивували б. Я не боюсь — Сванджер не має причин завдавати мені шкоди — але нерви чомусь тремтять.

Гроші немарковані, відстежити їх буде неможливо. Поліція не переймається тим, щоб повернути їх. Копів цікавить лише дівчина. А ще вони вважають Сванджера достатньо розумним, аби помітити будь-що підозріле.

Джоубз — невелике містечко, три тисячі мешканців. Коли минаю заправку «Шелл» на в’їзді в місто, як мені було сказано, набираю Сванджера.

— Залишайтеся на лінії, — каже він. — Поворот ліворуч одразу після автомийки.

Звертаю ліворуч на темну мощену вулицю, по обидва боки якої видно кілька старих будинків.

— Ви присягаєтесь, що маєте п’ятдесят штук, Руде?

— Присягаюся.

— Поверніть праворуч і їдьте до залізничних колій.

Роблю, як наказано, і він продовжує:

— Тепер праворуч, на оту першу вулицю. Вона ніяк не називається. Зупиніться біля першого знака «Стоп» і чекайте.

Зупиняюсь, із темряви зненацька виринає силует і смикає за ручку пасажирських дверцят. Натискаю кнопку, щоб відімкнути, і Сванджер застрибує всередину. Він показує ліворуч і каже:

— Їдьте туди, не поспішайте. Ми прямуємо назад до шосе.

— Радий знову зустрітися, Арче.

На ньому чорна хустина, яка закриває брови і вуха. Все інше також чорне — від бандани на шиї до армійських черевиків. Прикушую язика, щоб не спитати, де він припаркувався: яка мені різниця?

— Де гроші? — вимагає він.

Киваю через плече, він хапає пакет. Відкриває коробку з-під сигар