Адвокат негідників - Джон Гришем

Опівдні Її Честь, помітно виснажена двома годинами у президії і, певно, спрагла яблучних слайсів, оголошує перерву на дев’яносто хвилин. Тадео хоче лишитися на обід в судовій залі. Я ввічливо звертаюсь до його вартового, і той, на наш подив, погоджується. Напарник вибігає в магазинчик на вулиці й повертається з сендвічами і чипсами.

Поки їмо, тихо розмовляємо, не підвищуючи голосів, щоб секретарі і пристави нас не чули. У судовій залі більше нікого нема. Усвідомивши всю серйозність становища й атмосфери, Тадео трохи позбувся самовпевненості. Він відчував безжальні погляди тих, кого можуть викликати судити його. Він більше не вірить, що вони на його боці.

— У мене таке враження, що я їм не подобаюсь, — тихо каже він.

Отакий проникливий юнак.

Макс завершує близько третьої і передає слово мені. Тепер мені відомо про цих людей більш ніж достатньо, і я готовий до відбору. Однак це моя перша можливість звернутися безпосередньо до вибірки, можливість закласти фундамент того, що кожен юрист сподівається виростити в певний рівень довіри. Я бачив їхні обличчя, я знаю, що чимало з них вважають Макса підлабузником, навіть трошки дурником. У мене багато вад і поганих звичок, але до лестощів я не вдаюсь. Я не дякую їм за те, що вони тут — їх викликали повістками, вибору в них не було. Я не вдаю, що ми робимо щось видатне, і що вони є його частиною. Я не розхвалюю нашу систему судочинства.

Натомість я говорю про презумпцію невинуватості в широкому плані. Переконую їх запитати себе, чи вони вже не вирішили, що мій клієнт у чомусь винен, бо інакше його б тут не було. Це властиво людській природі. Так діють наше сучасне суспільство і культура. Є злочин, арешт, ми бачимо обвинуваченого по телевізору і з полегшенням віримо, що поліція впіймала того, кого потрібно. Раз — і все. Злочин розкрито. Винуватець під арештом. Ми звикли ніколи, ніколи не зупинятися й не казати: «Хвилиночку, його винуватість не доведено і він має право на справедливий процес». Ми поспішаємо вчинити правосуддя.

— Питання, пане Руд? — клекоче Повільно у свій мікрофон.

Не зважаю на неї, вказую на Тадео і питаю, чи можуть вони щиро ствердити, що на цю мить вони вірять в його абсолютну невинуватість.

Звичайно, ніхто не відповідає, адже ніхто з потенційних присяжних ніколи не скаже, що вже прийняли рішення.

Далі переходжу до теми ваги доказів, говорю про це, доки Максу не уривається терпець. Він встає, розчаровано розводить руки і каже:

— Ваша честь, він не опитує вибірку. Він читає лекцію з юриспруденції.

— Підтримую. Або ставте запитання, або сідайте, пане Руд, — ледь не грубо погоджується з ним Повільно.

— Дякую, — відповідаю, як розумник, яким я і є. Оглядаю перші три ряди й кажу: — Тадео не зобов’язаний свідчити, не зобов’язаний викликати ніяких свідків. Чому? Тому що відповідальність за доведення його провини лежить на обвинуваченні. А тепер припустімо: він скаже, що не стане за трибуну. Чи матиме це значення для вас? Чи примусить це вас думати, що він щось приховує?

Я постійно до цього вдаюся, та рідко коли отримую відповідь. Однак сьогодні присяжний номер сімнадцять хоче щось сказати. Боббі Морріс, тридцять шість років, білий, муляр. Він підносить руку, я йому киваю.

— Якби я був присяжним, — каже він, — то вважав би, що він має свідчити. Я хотів би вислухати підсудного.

— Дякую, пане Морріс, — приязно відповідаю я. — Ще хто-небудь?

Крига скресла, тож іще кілька піднімають руки, і я обережно ставлю додаткові запитання. Як я і сподівався, все більше долають власні комплекси, і це переростає в дискусію. Зі мною легко заговорити, я симпатичний, чесний хлопець з почуттям гумору.

Коли я завершую, Її Честь повідомляє, що присяжних ми обиратимемо до того, як розійдемось по домівках, і дає нам п’ятнадцять хвилин на перегляд нотаток.

Електронний лист від Джудіт: «Старчер і досі засмучений. Батько з тебе нікудишній. Побачимося у суді».

Хочеться різонути щось у відповідь, та навіщо? Ми з Напарником їдемо з суду. Вже стемніло, минула сьома вечора, день видався важкий. Зупиняємося біля бару на пиво і сендвічі.

Дев’ять білих, один чорний, один латиноамериканець, одна в’єтнамка. Їхні імена і обличчя стоять перед очима, я хочу про них