Фантомна довіра - Лана Вернік

Коли позашляховик зірвався з місця, Лора схопилася рукою за ручку дверцят і поглянула на Степана.

— Куди ми так поспішаємо?

— Тут недалеко. Зараз побачиш.

— А мигалка — це обов’язково?

— У нас лише шість хвилин часу.

— Шість хвилин? — перепитала Лариса здивовано.

— Кіоск Горбача зачиняється за шість хвилин, і ми ризикуємо не встигнути.

— Навіщо Горбач?.. — Лора поглянула на дорогу. Темряву розрізало світло фар і синій вогник мигалки. Убік наполохано відскакували коти, котрі вийшли на нічну “променаду” на дорогу, і собаки, котрі бігали з тічкою. Сахались у бік поодинокі перехожі. Сирену Степан вимкнув.

— Бо решта вже зачинилися, а він до 22. Нам потрібно охолодитися, тому ми їдемо за морозивом, — він усміхнувся.

— За морозивом? — трохи розчаровано запитала Лариса.

— Так, мАла. Якщо ти хочеш щось ще, вирішуй зараз. Але загадуй лише те, що там продається.

— Не хочу… — обурено промовила вона. Сама не розуміла до кінця, на що конкретно сподівалася, але точно не на морозиво.

Степан зупинив машину навпроти кіоску Горбача і розвернувся до неї.

— Лоро, не поспішай, — він схилився, обережно поцілував її в губи та вийшов з машини.

До 22 години лишалося ще 4 хвилини, але кіоск був вже зачинений. У ньому світилось, і зсередини долинали голоси. Неподалік стояв зелений Мерс Андрія, і Степан був впевнений, що той зараз перебуває в кіоску. Постукав у віконце.

— Зачинено! — почувся незадоволений жіночий голос.

— Ще чотири хвилини до закриття, — відповів Степан.

— Чотири хвилини?! Я тобі, бл*дь, зараз розкажу про хвилини! — віконце відчинилось і з нього визирнуло незадоволене обличчя Андрія. Побачивши Відьмака, він розплився у радісній усмішці. — О, привіт! Яка несподівана зустріч! Ти за чимось приїхав?

— Так, за морозивом, — він схилився до віконця.

— Морозиво? В таку годину? — здивувався Андрій. — Ну, ти даєш! У такий час всі лише по бухло приходять!

— Я не всі, — Степан усміхнувся і випрямився.

— Валька! — Андрій упірнув назад у кіоск, — ану, відпусти поважного клієнта!

Обличчя Валентини визирнуло у віконці, і вона зацікавлено поглянула на “клієнта”. 

— Доброго вечора, що вам? — запитала, розглядаючи атлетичний торс чоловіка, бо обличчя його не могла побачити. Міцні руки, на лівій — бинт.

— Морозиво, тільки нормальне.

— Ну-у-у… — протягнула Валентина,озираючись на морозилку, — з нормального лише “Житомирський маслозавод” зараз є… ( з 1998 року підприємство почне випускати свою продукцію під торговою маркою “Рудь”). — Вам скільки?

— Скільки є.

— Скільки є? — здивувалася продавчиня, — зараз гляну, скільки там його.

Андрій вийшов з кіоску і підійшов до Степана, радісний і задоволений собою. Його вперше залучили до чогось серйознішого, ніж вимагання грошей у місцевих підприємців, і він з того дуже радів. Відьмак, по суті, просто організував присутність виконавців брудної роботи. Таких, які ще ніколи не світилися з “цією” публікою. І послуги виконавців не знадобилися, бо сторони досягли компромісу дуже швидко. Але Горбач сприймав це по-своєму. Він був на столичному сходняку! Поважно стояв біля авто, палив і плювався, погладжуючи кастет, натякаючи всьому світу, який він тут грізний.

— Я думав, ти в Києві десь завіявся, — пузань став поруч з ним. — А ти повернувся…

— Повернувся. Я ж поки що ще гостюю у бабусі. Скоро вже поїду.

— Далеко?

— Поки що, в межах країни, — Степан зазирнув у кіоск, де Валентина перевіряла морозилки.

— А класно ми сьогодні, — Андрій задоволено усміхнувся.

— Так, — Степан кивнув. — Головне, не захоплюватися.

— Так, — Горбач теж кивнув і насупився, обмірковуючи слова Відьмака.

— Є дев’ятнадцять, — повідомила Валентина. — Тільки воно не все біле, шість з какао. Будете брати?

— Зараз запитаю, — Степан пішов до машини і відчинив дверцята.

— Хто це? — намагаючись говорити тихо, прошипіла Валентина.

— Це Відьмак, — нахилившись до неї, сказав Андрій. Почувши прізвисько, Валя мало не повністю вилізла з віконця. Вона погано пам’ятала його зі школи, тому зараз зацікавлено спостерігала за високим чоловіком, що відійшов до авто. Так, згідно опису, саме цю машину бачили біля двору Ільченків. Кого ж він пішов “запитувати”? Відьмак відчинив дверцята і з кимось розмовляв. Потім пішов назад, лишивши дверцята не до кінця зачиненими.

— Степане! — окликнув його жіночий голос з авто, він озирнувся, дверцята відчинились ширше, а Валя відкрила від здивування рота… Лариска Ільченко… От лахудра… у неї таки шури-мури з Відьмаком… — Мінералку візьми, будь ласка.

— Добре, — погодився Відьмак і повернувся до кіоску, де у вікні заклякла від побаченого приголомшена Валентина. Вона поглянула на його обличчя — він не був красенем з обгортки глянцю, але обличчя його було гарним, з мужніми рисами. Така собі спокійна чоловіча врода і магнетичний погляд різних очей. Він підійшов і усміхнувся, розуміючи, що продавчиня залипла, розглядаючи його. — Якщо ви вже закінчили мене роздивлятися, то я би хотів завершити свою покупку.

— Валько! — гукнув Андрій, і продавчиня, здригнувшись, упірнула назад до кіоску.   

Сівши в салон з пакетом, Степан усміхнувся.

— Продавчиня така дивна, — сказав він , — дивилася на мене, як на примару.

— Ти і є примара, — Лора знизала плечима. — Всі про тебе чули, та мало хто тебе бачив і знає. А продавчиня ця — та сама Валька, котра плітки розпускає...

Степан поглянув на Ларису, потім перевів погляд на кіоск.

— Та сама, що розповіла плітки твоєму батьку, коли той приїхав? — запитав він і поглянув знову на Ларису.

— Так.

— Зрозуміло.

Коли авто зупинилося біля двору Лариси, над вхідними дверима загорілося світло, і на поріг вийшла матір. Степан підвів дівчину до хвіртки.