Фантомна довіра - Лана Вернік
— А ти жук, — усміхнулася Тоня.
— Ні, я Роман Бондаренко, адвокат по сімейних справах, — він усміхнувся їй у відповідь.
— Чому ти вирішив займатися саме цим?
— Так вийшло. Я займався розлученням майже всіх своїх одногрупників і вирішив працювати у цьому руслі й надалі.
— Чому майже всіх? — запитала Тетяна.
— Бо деякі ще ніяк не оженяться, так, Бонде? — засміявся Роман, і Степан усміхнувся теж.
Володимир був на подвір’ї, коли авто зупинилося, і з нього вийшли його доньки з подругою та хлопці.
— Щось ви швидко повернулися, — сказав він, намагаючись вирахувати результат цієї поїздки.
Чорнявий усміхнувся.
— Головне — результативно з’їздили. Я приїду цієї п’ятниці і, сподіваюся, вже поговоримо по суті, всі разом, з вами і вашим адвокатом. Я можу отримати його контакти? Хочу домовитися про зустріч.
— Так, зараз, — Володимир приніс блокнот, відкрив і показав записаний номер. Роман переписав його у нотатник.
— Дякую, — він усміхнувся. — До зустрічі.
Роман поїхав зі Степаном до нього додому, останній обіцяв повернутись увечері. Володимир не знав, що йому думати... Роман ще такий молодий хлопець… Що він зможе зробити? Однак цей хитрий погляд і те, як Роман себе поводив, змушувало Володимира нервувати. Недарма…
Зустріч була призначена в кабінеті адвоката Володимира, в райцентрі, і цей молодий чорнявий хлопчина розклав по поличкам всі можливі варіанти перебігу подальших подій — жоден Володимира не влаштовував. Тяжко було усвідомлювати, що батьківський будинок він не зможе продати, бо частина належить дружині — як не крути. Навіть смерть Людмили (раптом що) не вирішує питання — діти будуть претендувати на свою частку... Та й документи після смерті бабусі до кінця не оформили… Роман підготував декілька варіантів мирової угоди, з котрих потрібно було обрати ту, яку можна буде запропонувати для винесення ухвали суддею. Світова практика швидкого вирішення проблемних розлучень, котра, нарешті, повільно докотилась і до України… до родини Ільченків.
Володимир був дуже незадоволений ситуацією, що складалась. Він кричав, гупав лівою рукою по столу і стінах (права ще була… слабка). Людмила здригалася від кожного звуку. Володимир її ніколи не бив, замахувався колись давно пару разів, але не бив. Та після того, як Ларису він все ж таки вдарив, боялася. Роман попросив його заспокоїтись і попередив, що така поведінка “викликає у нього хвилювання за безпеку своєї клієнтки, особливо, зважаючи на подану нещодавно заяву від доньки про її побиття”. Попросив адвоката пояснити Володимирові неприпустимість такої поведінки і застерегти від наслідків — той вивів “клієнта” в коридор для розмови.
У райцентр Людмила поїхала з Романом, його машиною. Це був сліпучо-синій Мерседес. Володимиру пропонували поїхати разом — відмовився. Пішов на автобус. Доньки залишилися вдома зі Степаном і Тонею. Остання почала нити, що хоче “фірмового печива Ільченків”. Степан її підтримав: йому воно теж подобалося. Тетяна розгублено сказала, що немає всього, що потрібно для тіста, і вже наступної миті Відьмак з Ларисою поїхав до центру по продукти, а Тоня з Тетяною сіли чистити горіхи.
Лора трохи зніяковіла, виходячи на площі з машини. П’ятниця, людно. Але Степан взяв її за руку.
— Ти мене соромишся? — з усмішкою запитав він.
— Ні.
— Тоді у чому справа?
— Просто всі так дивляться…
— Ти їх боїшся?
— Будуть говорити…
— Та вже й так говорять, людям завжди чуже життя цікавіше, — він поправив їй волосся, — ну, або ще є варіант: зробити попереджувальний постріл у повітря і очистити площу…
— Ні-ні-ні, — Лора захитала головою, вчепившись пальцями в футболку на його грудях. Вона розуміла, що він жартує, але ж хтозна… дурощів вистачить не лише на один постріл, а й на автоматну чергу. Тим більше, що в авто все для цього є...
— Тоді ходімо купувати... що там нам потрібно.
Місцеві бабки-торгашки розглядали їх з неприхованою цікавістю. Його не впізнавали: Степан був у темних окулярах, що приховували колобому ока. У холодочку, під деревом, сиділа Корнієнчиха, котра продавала в півлітрових банках малину. П’ятниця. День приїзду дачників. Не всі дачники приїжджали поратися на своїх ділянках, була значна частина тих, хто їхав просто “побухати” на вихідних, вони були основними покупцями різних ягід у малих порціях. Пару, що вийшла з дорогого авто, вона сприйняла за чергових дачників, що приїхали “відтягнутись” за містом.
— Купуйте малину, — звернулася вона до них, коли ті наблизились, йдучи повз неї до магазину.
Степан зупинився і поглянув на товар. Малина й справді хороша, але у бабусі вдома малини вдосталь, у Лори, як він бачив, теж.
— Дякуємо, але в нас є, — він усміхнувся. Бабця поглянула на нього знизу вгору з недовірою, а потім помітила, що він тримає за руку... Лору.
— Ларисо, ти? — запитала вона здивовано. По зміні виразу її обличчя було помітно, як в голові у жінки розкручувалася і скручувалася знову ціла спіраль подій і пліток. Старша донька Ільченків… значить з нею… Відьмак?! Звісно, вона чула, що він повернувся і що повернувся її батько, що той вдарив Ларису. Про міліцію вона також знала і про те, що Відьмак — майор… чи капітан? Такий же ще молодий, як отримав звання?
— Так, це я. Доброго дня, Ліно Петрівно, — кивнула Лариса, і Степан повів її за руку далі.
Назад вони поверталися знову повз Корнієнчиху, і вона прискіпливо дивилася на два пакети, котрі ніс Степан — Лариса тримала в руках лише пляшку мінералки. Вони йшли, розмовляючи і усміхаючись.
— А ти надовго приїхав, Степане? — звернулася бабця до нього. Зупинився.
— Я вам вже заважаю?
— Ні, що ти... Просто тебе так довго не було. А тут, несподівано, повернувся. Цікаво, чи назавжди…
— В цьому світі все можливо, — він усміхнувся і пішов далі, залишивши Корнієнчиху думати над значенням його слів.
